5

Вона проснулась раніше за нього і це було доволі незвично. Навіть уві сні він відчув, що щось не так. Для кого то може здатись дивним, але він вже давно, настільки звик відчувати її, що навіть сплячим, напевне знав її настрій. Іноді здавалось що й навіть думки, настільки, що коли та раптом просиналась, міг безпомилково розказати їй сон, що приснився, потривоживши її сон.

– Не спиш? – тихенько запитав він її.

– Ні – сумним голосом відповіла вона.

Він добре знав звідки той сум і у чому його причина, але водночас й розумів що мусить стримано заспокоїти свої мале каченя, яке зранку вже надуло губку і то лише тому що він мав їхати. Всього то на якийсь місяць, ну може трошки більше.

– Не вередуй – заспокійливо промовив він, це всього то місяць.

– Але я не хочу бути буз тебе цілий місяць свого життя. Для мене то вічність розумієш? – запитала вона з таким відвертим відчаєм у голосі, ніби той місяць й справді був якоюсь вселенською катастрофою, яка насувалась на неї і вона відверто сумнівалась що зможе її пережити. Та ні, схоже вона її навіть не збиралась переживати і у тім й була вся трагічність ситуації, принаймні так їй то зараз здавалось.

– Сонечко моє, послухай – заспокійливо промовив він до неї, як до малої дитини – ми не можемо бути завжди разом. Хоча ні, я не правильно сказав. Ми не можем бути завжди поруч, але ми можемо бути завжди разом. Ти для мене надто дорога людина і я завжди вважав тебе не інакша, як дар з Небес тому, я дуже ціную тебе, навіть лише за одне те, що ми з тобою завжди разом, навіть коли ми не поруч. Ти розумієш про що я? Навколо нас живуть мільйони сімейних пар, ніби то й успішних і навіть щасливих, які постійно поруч, але вони ніколи не разом і це принципово важливо і це, насправді, величезне горе, перш за все, для них самих, але цього ніхто не помічає і про це ніхто ніколи не говорить, ніби цього просто не існує. Чи то від початку в них то так трапилось, чи може, та тріщина створилась дещо пізніше, вже після одруження, але вони ніколи не разом, навіть коли, кожного дня, лягають в одне ліжко, навіть коли займаються коханням і фізично перебувають один в одному, духовно в цей час вони не разом. Вони дуже далекі один від одного в серцях своїх та в думах, бо бути разом це перш за все от тут – і він вказівним пальцем показав спочатку на своє чоло, а потім й на груди, в область серця – ти мене розумієш? – всміхаючись запитав він її.

– Так – уже заспокоєно відповіла вона – я така щаслива, що ти в мене є – несподівано добавила вона вже не лише спокійно але й дещо мрійливо.

Він знов всміхнувся, зрозумівши, що його чарівна квіточка нарешті заспокоїлась і знов засяяла усіма барвами своєї надзвичайно чарівної вроди, як то може бути лише у людини, з геть переповненим коханням серцем.

– Тоді що? – запитав він її – легенько та неймовірно ніжно доторкнувшись своєю крепкою та навіть твердою як камінь рукою до її м'якеньких мов пух сідничок.

Вона завжди все розуміла настільки вірно, що іноді здавалось, їм навіть не потрібні були слова і в цей раз, вона так само все зрозуміла як слід, правильно розшифрувавши цей жест. Це не був заохочувальний жест то близькості, як то було в них часто. На цей раз, це було геть інше. Десь приблизно, як сигнал – "рота підйом", але ніжний і тихий та геть не для роти, хоча так само наполегливий та незмінний щодо виконання.

– Йду – сказала вона, поцілувавши його в губи, пташечкою вислизуючи з під теплого коцика.

Він піднявся вслід за нею і почав збирати свій великий військовий рюкзак в пікселі. Сьомий рік в країні йшла війна, яка давно вже стала проблемою обраних, вся інша країна ніби й не помічала того лиха. Вся інша країна давно вже жила своїм, звичним, мирним життям, будучи всі поруч один біля одного, але ніхто не разом.

Через декілька хвилин він всміхнувся сам собі, відчувши приємний п'янкий запах кави, що готувала на кухні для нього його чарівна квіточка – так він з ніжністю подумав про неї, мимоволі уявивши собі холодний глибокий рів, який військові чомусь називали окопом, в якому йому скоро доведеться провести "трохи" більше, а ніж місяць свого життя в далечині від своєї коханої, кожну мить ризикуючи власним життям, але й так само, кожну мить відчуваючи її у своєму серці, знаючи, що як би далеко один від одного вони не були, вона завжди буде з ним – у його серці, яке чомусь аж защемило.

– Як же я люблю тебе – подумав він, крепко потерши серце, ніби втихомирюючи його перед дальньої, не простою дорогою на Схід, різким рухом затягнувши мотузку на кришці туго набитого речами великого військового рюкзака в пікселі.