3

На цей раз вона прийшла з роботи трохи не така, як зазвичай і хоча, зовні нічого про це не говорило, все в ній було як завжди, напевно, вона надто намагалась так виглядати, але саме це її й підвело – він це відразу відчув і відразу зрозумів, що все одно, на цей раз – щось все ж таки не так. Він на стільки тонко відчував її, що не міг помилитись. Він ніби весь час перебував у її серединці, десь дуже глибоко в її, такому милому для нього, тілі, ніби живучі в ньому, оселившись в самому її серці, постійно насолоджуючись та купаючись в м'яких обіймах її солодкої, небесної чистоти мов у ангела душі. Як же він все ж таки її любив…

– Щось не так? – Запитав він у дверях, допомагаючи зняти їй пальто.

– Та ні, ніби – все добре – відповіла вона, не бажаючи грузити його своїми проблемами, бо теж любила. Дуже любила…

– Точно не так – відмітив для себе він по її відповіді, присівши вже тепер перед нею навшпиньки та знімаючи з її ніжок чобітки, добре знаючи, що саме ці, самій їй знімати було доволі незручно.

Іноді, таке трапляється, хоч і доволі не часто, коли люди, насправді по справжньому кохаючи один одного, розуміються, фактично без слів і тому, коли один з них намагається приховати правду від іншого за ширмою непотрібних у такому разі фраз, це стає просто не можливо бо слова, в таких випадках не тільки не ховають думки, а навпаки, ніби підсвідчують їх в темряві, своєю неправдивістю, роблячи через це, ще більш яскравими, а тому й помітними.

– Добре, не хоч не говори – спокійно відреагував він, з легкими нотками образи, навмисно, додавши їх, аби вона відчула, що не права – в них не має бути таємниць один від одного – він постійно про це їй наголошував.

– Ну чого ти вчепився – автоматично відреагувавши на почуті нотки образи тепер вже сама образившись вигукнула вона, мов яке взбалмошене дівчисько, відреагувавши таким чином, на його, дещо наполегливе, бажання випитати у неї те, чого вона так вперто не хотіла говорити і то, лише тому, що насправді, намагалась залишити свої неприємності лише при собі, не бажаючи то звалювати на його голову, аби тим самим, як вона думала, зайвий раз не засмучувати свого коханого.

– Знаєш за що я тебе люблю – спокійно запитав він, повільно піднімаючись з тільки що знятими з її ніжок чобітками в руках.

Їй стало трохи незручно за те що зірвалась на нього і вона мовчки чекала продовження. Вона давно звикла, що чоловік для неї був всім – і коханцем, і захисником, і навіть вчителем. Визнаючи від самого початку їх стосунків той беззаперечний факт, що він на багато мудріше за неї, вона відразу якось спокійно сприйняла те, без зайвої напруги, хоча до того – просто ненавиділа, коли хтось, а особливо батьки чи брат починав її вчити чи, як їй здавалось, повчати її. Тут все було інакше. Можливо тому, що на відміну від інших, тих же батьків, він говорив на справді доволі важливі для неї і навіть глибокі, в духовному сенсі, речі з якими вона відразу погоджувалась, жодного разу не відчувши внутрішнього супротиву чи душевного дискомфорту від почутого.

– Чому? – Запитала вона, хоча хотіла сказати геть інше, хотіла сказати – так знаю, – але ж, не завжди трапляється те чого насправді хочеш, а іноді й взагалі – геть навпаки.

– За твою душу. Так ти гарна. Навіть дуже, але то лише як бонус для мене, бо головне все ж таки твоя – душа. Вона надто чиста у тебе, аби нею не зачаруватись, аби в неї не закохатись. Я багато зустрічав людей, але такого не бачив – ні разу. Лише тому я й вибрав тебе серед інших, а їх було не мало – лише тому.

Вона знала це, але почуваючись зараз немов школярка перед строгим вчителем, яка не лише не вивчила урок, але й намагалась приховати щоденика аби той не поставив їй двійку, дивилась йому в очі і відчувала, як в її душі все змінюється.

Та напруга і невдоволення яке ще мить тому займали всю її свідомість заполонивши голівку неприємним болючим тиском, кудись раптово і несподівано поділись, залишивши по собі лише легкій відгук у висках.

– Хочу щоб ти втямила одну важливу річ. Любов то світло. Образа то сірість, яка часто веде до ненависті, злоби, подекуди й навіть – люті, а це вже повна темрява. Коли ти ображаєшся на будь кого, то не важливо, навіть й на мене, кого любиш, а я знаю, що ти мене любиш, інакше я б не розмовляв зараз з тобою про це і взагалі, мене б тут просто не було б, то ж, навіть, якщо то тобі здається не значною, маленькою, ледь помітною, короткочасною образою – ти все одно тим самим вбиваєш світло, яке горить в наших серцях. Ти вбиваєш любов, не усвідомлюючи цього, бо не може бути темрява разом зі світлом, а світло – там де темінь. Тому, наступного разу, коли ти захочеши виказати мені своє невдоволення, подумай добре, що насправді для тебе важливіше – твоя образа, чи наша любов.

З цими словами він поставив перед нею її чобітки які перед цим з такою турботою та навіть ніжністю зняв і мовчки повернувшись, пішов у свою кімнату.

Лишившись га одинці, вона миттєво відчула, як їй стало боляче – неймовірно боляче, від того що віг їй сказав.

Дивно, вона ж хотіла, як краще. Навпаки, не бажала перекладати на нього свої проблеми тому й не хотіла говорити про них з ним, а врешті, так все вийшло по дурному – яка ж я дурепа – було єдине, що зараз свердлило їй мозок.

– Вибач мене – проговорила вона зовсім тихо, вже геть іншим тоном, підійшовши до нього с заду і ніжно обнявши його за плечі, ніби огорнувши своїм ніжним тілом, яке він так любив – я більше не буду – мов маленька дівчинка перед батьком промовила вона.