Еммі і загублений браслетик

Історія про загублений браслетик, поганий день і про те, як важливо вчасно помиритися не лише з іншими, а й із собою.

Сьогодні Еммі загубила свій улюблений браслетик.

Вона зробила його нещодавно разом із бабусею. Довго вибирала намистинки, поєднувала кольори стрічок, сплітала ниточки, нанизувала бісер — і вкладала в нього багато старання, терпіння і своїх маленьких задумів.

Браслетик вийшов чудовий: яскравий, приємний на дотик, гарно сидів на руці й дуже пасував Еммі.

А сьогодні він кудись подівся.

Еммі вже обшукала все: і шухлядку з улюбленими іграшками, і полиці з одягом, зазирнула до книжкової шафи, подивилася під ліжком, навіть дослідила смітник.

Але браслетика ніде не було.

Дівчинка добре пам’ятала, як увечері знімала його з руки, а от куди поклала — зовсім забула.

Еммі замислилася. А тоді раптом пригадала, яким був учорашній вечір.

Спочатку вона перекинула на себе чашку з чаєм. Добре, що чай був негарячий, але чашка розбилася.

Потім її подряпала кішка. Нічого страшного не сталося, але Еммі розлютилася і голосно нагримала на неї.

А тоді ще й мама попросила прибрати за собою одяг, коли Еммі було зовсім не до того. Тож вона ще й на маму образилася.

І от після всього цього браслетик і загубився.

У дівчинки в голові закрутилися думки:

Он воно як…
Можливо, браслетик просто злякався?
Може, речі теж усе відчувають?
Я ж учора була така сердита…
Спершу на чашку. Потім на кицю. Потім на маму.
А потім ще й сама на себе.
Може, він тепер десь лежить і не хоче знаходитися?
Чекає, поки я знову стану доброю і лагідною…
А може… він тут ні до чого.
Може, це я сама так добре його заховала, що тепер не можу знайти?
І навіщо б я це зробила?
Хіба що… вчора я поводилася не дуже гарно. Була зовсім не схожа на себе. І абсолютно собі не подобалася.

Еммі знову засмутилася.

Виходить, усередині неї жила якась інша дівчинка — та, що мовчки спостерігала за всім і по-своєму карала її або винагороджувала.

— Треба щось робити, — вирішила Еммі.

Вона рішуче підвелася і сказала собі:

— Годі. Чашка з чаєм — то пусте, з ким не буває. Кішка — тваринка, вона й сама не завжди розуміє, що робить. Може, в неї болів животик, а я просто торкнулася не там, де треба. І з мамою треба помиритися, прибрати, зрештою, свої речі й вибачитися. Вона ж найрідніша.

І Еммі вирушила все потроху виправляти.

Розбита чашка давно лежала у смітнику. Еммі тепло з нею попрощалася.

Киця Тюпа сонно мружилася на підвіконні й муркотіла.

— О, то з нею все добре. Вона на мене не ображається, — з полегшенням подумала Еммі.

Мама теж усміхнулася і міцно обійняла доньку.

Ну що ж.

Залишилася тільки я.

Еммі сіла на край ліжка й замислилася.

Виявилося, що помиритися з собою — не так легко, як із мамою чи кицею.

Собі не скажеш просто:

Ну все, не сердься.

Бо всередині ще сиділа похнюплена й невдоволена дівчинка.

І все ж Еммі спробувала.

Вона підійшла до дзеркала, уважно подивилася на себе і тихенько сказала:

— Я була не дуже доброю вчора. Але я все одно хороша. Просто в мене був поганий день. І я вчуся бути терплячішою.

І раптом у дзеркалі щось блиснуло.

Еммі озирнулася.

На підвіконні, між горщиком із квіткою і книжкою, під сонячним промінням сяяв її браслетик.

Ніби весь цей час тихенько чекав.

І чекав не того, щоб його шукали.

А того, щоб Еммі знову знайшла і полюбила себе.

© Наталія Лещенко, 2026