Куди ведуть сліди

Сліди можуть зникнути з трави, піску чи води.
Але ті, що залишаються в серці, непомітно ведуть нас далі.

Еммі помітила, що сліди залишаються від усього.
І вирішила влаштувати експеримент.

Спочатку вона ходила по траві, незручно повернувши голову назад, щоб побачити, як її ніжки залишають відбитки на вологій травичці.

Потім Еммі дмухала на воду й спостерігала, як від її подиху по поверхні розходяться кола.

Далі вона водила паличкою по мокрому піску і дивувалася спонтанним візерункам, які з’являлися під її рукою.

Зрештою вона випадково розбила чашку — і замислилася.

— Як цікаво, — міркувала Еммі. — Сліди бувають різні. Іноді вони майже непомітні та ні на що не впливають. А іноді один маленький слід може раптом повернути все в інший бік і привести до змін. Як от із чашкою. Її вже точно не заклеїш, і бабуся, напевно, буде сваритися.

Трава поволі випростовувалась і сліди майже зникли, кола на воді заспокоїлись, візерунки на піску змив дощ. Але чашка залишилась розбитою.

— Дивно… Одні сліди зникають дуже швидко, а інші залишаються надовго… ніби вони вже позаду, але все одно ведуть за собою.

— Мабуть, це коли думаєш про те, що ти зробив, і до чого це призвело, — зробила висновок дівчинка.

Еммі почала пригадувати, які ж сліди залишилися в її серці.
Дещо згадувалося з радістю, інше  — із соромом та почуттям провини.
Одні сліди приносили піднесення, інші — сум.

— Як їх багато, всі вони такі різні, але все одно мої, — подумала Еммі. — І не важливо, хто їх залишив. Саме ці сліди складають мою історію, і кожен потрохи змінює мене.

© Наталія Лещенко, 2026