Еммі і порожній аркуш

Ця історія — про натхнення, яке приходить до тих, хто не тікає від порожнечі.

У Еммі було дивне відчуття невдоволення. Їй захотілося намалювати свій день — усе, що вона бачила, відчувала, про що думала. Вона часто так робила. Це був її маленький секрет: малювати свої почуття.

Та цього разу нічого не виходило.

Вона довго дивилася на порожній аркуш, брала до рук то олівець, то пензлик — але нічого не відбувалося. Жодна ідея не з’являлася, ніби всередині все завмерло. І це їй зовсім не подобалося.

Зазвичай малювання не складало для дівчинки жодних труднощів. Вона просто брала фарби — і все народжувалося само собою.
А тепер — порожнеча…

Еммі задумалася:

«Чому так? Звідки береться той особливий стан, коли все вдається? Коли ідеї біжать наввипередки, і важко зупинитися на чомусь одному? Коли з’являється дивовижне піднесення, тіло ніби бринить і тільки чекає миті, щоб виплеснути все це на папір? І чому зараз — тиша?..»

Відповіді не було. Білий аркуш терпляче чекав. Чекала й Еммі.

Вона заспокоїлася, перестала метушитися й подумала: «А може, порожній аркуш — це теж добре?» Роздратування і злість тихенько розчинилися. І раптом дівчинку огорнула тепла хвиля радості. Те, що вона так хотіла намалювати, поволі стало ясним і зрозумілим.

І тоді, із легким завмиранням серця, вона почала малювати.

Коли робота була завершена, Еммі побачила: їй вдалося передати саме те, що вона відчувала. Малюнок вийшов світлим і живим.

— Я подарую його мамі, — подумала дівчинка. — І запитаю, чи не народжується щось нове саме в тиші й порожнечі…

© Наталія Лещенко, 2026