Еммі і чарівна кулька

Ця історія — про маленьке відкриття великої сили: достатньо зацікавитися — і світ заграє барвами та покаже вихід.

Еммі сиділа на стільчику посеред великої холодної зали, сама-самісінька. Зала була така величезна, що вона чула відлуння власних кроків. Стільчик був не дуже зручний, але саме в цю мить тішив її найбільше, бо нагадував про домівку.

Як вона опинилася у цій величній холодній залі, Еммі не пам’ятала. Але точно знала, що ніхто її не змушував сюди приходити — вона сама захотіла тут опинитися.

 Та виявилося, що тут темно, холодно, самотньо й, найгірше, нудно. Треба було негайно щось вигадати або знайти вихід із цього похмурого місця.

Еммі зітхнула й занурила руки в кишені, аби трохи їх зігріти. Раптом пальчики щось намацали. Це була повітряна кулька, яку їй колись подарували, але вона вже не пам’ятала хто і коли.

— О, точно! Хоч якась розвага, — подумала вона й почала надувати кульку. Настрій трохи поліпшився.

Кулька ставала дедалі більшою, аж раптом засвітилася, засяяла різними барвами й закружляла в її руках, мов жива.

— Ого! — здивувалася Еммі.

Та щойно вона відвела погляд, кулька знову стала звичайною.

Дівчинка замислилася. У її житті й раніше так бувало: усе ставало особливим і яскравим, коли на це падав її погляд і з’являлася зацікавленість. А варто було інтересу зникнути — чарівність розчинялася, і світ ставав звичайним і сірим, як ця зала.

Це було відкриття.

— Як чудово, — подумала дівчинка, — я тепер чаклунка! Адже щоб предмети ставали чарівними, потрібно всього-навсього придивитися й зацікавитися. Як це просто!

Вона уважно озирнулася довкола — і зала засяяла вогнями, залунала прекрасна музика. А в стіні раптом з’явилися двері, які тихо прочинилися й показали їй дорогу додому.

— Ну от, там, де мій інтерес, там і вихід, — подумала дівчинка й радісно почимчикувала додому.

© Наталія Лещенко, 2026