18

Батьки завжди вчили мене: чини з людьми так, як хотів би, щоб чинили з тобою. І я жив за цим принципом усе своє свідоме життя. Крім останніх кількох місяців. За це й поплатився: ще кілька днів тому я уникав дівчину, тепер же мені мої діяння поверталися сторицею.

Я дзвонив і писав Соломії щонайменше півсотні разів, але її телефон був відключений. Я божеволів від хвилювання і тривоги - я не мав ані найменшого уявлення, як вона, що з нею, чи не постраждала в аварії. Судячи з опису лікаря, вона з великою ймовірністю була в порядку, але мені хотілося переконатися в цьому особисто. Мені це було вкрай необхідно - огидне почуття провини роздирало мене на частини, а бажання хоча б почути голос Соломії, вивертало навиворіт і скручувало серце металевими джгутами.

Це було нестерпно боляче. Я потихеньку починав згадувати: якісь окремі фрагменти спалахували в пам'яті й одразу згасали, я, як і раніше, не міг відновити повну картину подій, але й ці уривки спогадів однаково палили мізки, як ціаністий калій.

З лікарні я пішов прямо додому, знайшов свій старий телефон, у кіоску купив нову сімку і почав дзвонити Соломії. Зрозумівши, що успіху в цій справі не доб'юся, привів себе до божеського вигляду і вирушив до офісу. Соломії там не виявилося. Продовжуючи вперто надзвонювати дівчині, я поїхав до гуртожитку, в якому вона жила. Тільки дорогою дійшло, що її телефон, можливо, потонув, свого в лікарні я не знайшов - скоріше за все, теж спочивав на дні річковому разом із машиною. Добре хоч ключі від квартири опинилися в кишені штанів - інакше й додому б не потрапив.

Заскочив по дорозі в магазин, купив простенький смартфон і попрямував до гуртожитку.  Ледве увійшов у стару будівлю, як у ніс ударив противний запах затхлості й вогкості. Під ноги мені кинувся облізлий худорлявий кіт, жалібно нявкнув і прошмигнув на вулицю. З побоюванням оглянувши приміщення, я покрокував коридором, ледве утримуючи себе, щоб гидливо не морщитися. Старі облізлі стіни, іржаві ручки, скрипучі віконні рами з подекуди битими шибками викликали відчуття, що я переступив поріг часу і простору і опинився десь у голодних занедбаних дев'яностих.

І вона тут живе? Серйозно? Як я таке допустив?

Пройшовши трохи далі, постукав у перші-ліпші двері. За кілька секунд мені відчинив худорлявий високий хлопець у розтягнутій заляпаній майці. Вигляд у нього був якийсь не зовсім адекватний, а погляд - відверто обдовбаний, але на запитання, де живе Соломія, відповісти зміг, махнувши на двері навпроти сходів.

Я, не зволікаючи, ступив до потрібної кімнати і нетерпляче постукав.

Нехай вона опиниться вдома, нехай відчинить двері, - благав про себе, нервово переминаючись із ноги на ногу. І, схоже, мої благання були почуті.

Щойно побачив її - дух вибило ніби потужним поштовхом велетенського кулака, я навіть похитнувся, наче мене й справді хтось ударив. І я одразу не зрозумів, чому так відреагував. Хвиля емоцій накрила мене з головою. І все змішалося - різко, миттєво - у такий тугий коктейль, що не розрізнити інгредієнтів.

Спочатку погляд ковзнув по тілу - такому відкритому, вабливому, близькому, і мене кинуло в жар.

Чорт, чорт, чорт. Я був до цього не готовий. Я мав відчути, можливо, полегшення, можливо, радість. Але не це!

Хіба можна в такому вигляді відчиняти двері невідомо кому?!

Короткий вільний топ, що відкриває плаский живіт, лосини, що обтягують округлі стегна... У своєму простому домашньому одязі вона мала просто протизаконно сексуальний вигляд! Та цей шматок тканини, що бовтався на її грудях, явно без бюстгальтера під ним, виглядав набагато гарячішим за ту чортову червону сорочку, в якій вона з'явилася до мене додому і ледь не звела з розуму.

І вона ось так тут розгулює? Поруч із отими наркоманами? Вона здуріла?!

Отруйні ревнощі навпіл зі збудженням вдарили по свідомості, запалили щось усередині. У серце ніби дозу адреналіну впорснули, і я, стиснувши зуби, різко зробив крок до дівчини. Я сам не знаю, чого я хотів - схопити її, заховати за собою, запхати в кімнату і закрити на замок.

А потім я зробив крок ближче, підняв погляд до обличчя, і все моє дебільне збудження, всі мої дурні ревнощі спалахнули й обсипалися попелом біля моїх ніг.

Серце впало. Зірвалося і покотилося вниз, скорочуючись, зчісуючи палаючі кров'ю стінки об кістки. О, Боже, ні. Ні, будь ласка. 

Вона все-таки постраждала?

Та будь я проклятий! Що я накоїв?

- Господи, Соломіє... - Прохрипів я, піднімаючи руку й торкаючись тремтячими пальцями її щоки. Від центру її чола до скроні тягнувся довгий нерівний запалений шрам, я болісно скривився, піднімаючи обличчя дівчини за підборіддя, щоб роздивитися його краще, але вона раптом відштовхнула мою руку і, зачинивши за своєю спиною двері, змусила зробити крок назад до сходів. Тільки зараз я спромігся поглянути в її очі, і те, що відображав її погляд, мені не сподобалося.

- Ви втекли з лікарні? - Склавши руки на грудях, Соломія вистрілила в мене осудом.

- З тобою все гаразд? - Не чуючи її запитання, я знову підняв руку до її обличчя, і дівчина знову відкинула мою долоню. Розправивши плечі, вона задерла підборіддя догори. Весь її вигляд демонстрував холодність і відчуженість, і я мимоволі відступив під цим недружнім поглядом.

Вона злиться? - Ну звісно, злиться, придурок, ти ж її мало не вбив!