15

Цей тупий відчай здавався нескінченним. Як чорні ворони, болючі спогади про дівчину ширяли над моїм розумом, готові от-от кинутися, роздряпати до м'яса, викльовувати дощенту нутрощі.

 Усі ті поцілунки, слова, погляди, тягу до неї шалену я вже звично з голови алкоголем витравлював. Морок поглинав мене разом із кожним ковтком. Кожна пляшка, з якою я наважувався розлучитися, здавалася останньою, але спрага всередині гуділа гучніше, ніж усвідомлення власної загибелі. Хоча, що там... загинути я був би радий: я не знав, як вибратися з цього бездонного океану темряви, який сам же собі й створив.

Я й без того не жив - так, існував, доживав своє нещасне убоге життя, Соломія була єдиним світлом у кінці тунелю. Але я відштовхнув її. Грубо. Нахабно. 

Тепер щосили переконував себе, що все зробив правильно, але наполегливий жаль за скоєним із кожним днем починав розширюватися дедалі сильніше, наче невидима тріщина на моєму серці, погрожуючи захопити всю мою й без того прогнилу наскрізь сутність.

Я змушував себе вірити, що вона мене просто пожаліла, і поцілунки її були просто акцією небаченої щедрості. Ну не міг я їй подобатися. Не міг. Максимум - у рятівницю дівчинка пограти вирішила, але не більше. Та як такого, як я, хотіти можна?

А потім знову накривали спогади - погляди, слова, поцілунки, - і я знову хапався за пляшку, щоб заглушити нестерпний біль, що дряпав нутро.

Скільки минуло днів, я не знав. Я не розумів, який зараз час доби. Не уявляв, скільки випив. Чи спав узагалі, чи їв. Я не відчував тіла.

Кімната була наповнена гірким запахом спиртного. Стіни відбивали сліпуче світло мерехтливого екрана телевізора, який безцільно блимав у темряві. Щільні штори були зашторені - і не зрозумієш ранок чи вечір.

Я насилу підняв голову і озирнувся. На підлозі валялися порожні пляшки, немов мовчазні свідки мого самознищення. Мобільний телефон мерехтів на столі, випромінюючи безперестанку надокучливі вібрації - схоже, я перевів на беззвучний, щоб не діставав. Добре, хоч зовсім не відключив апарат, і без того усе це - дно.

З горем навпіл змусив себе встати. Мені було погано так, ніби невидимий молоток безжально бив у кожен куток мого черепа, намагаючись вибити з нього найінтенсивніший біль. Нудило просто пекельно, і я задихав швидко й часто, щоб не блювонути просто тут, у кімнаті. Підійшов до столу, зазирнув в екран телефону. 21 повідомлення і 43 пропущені дзвінки. З них більшість від Сергіївни, решта - від невідомих абонентів.

Від Соломії - нічого.

Я трохи постояв, тупо дивлячись у телефон, потім ніяково поплентався до ванної. З нудотою впоратися не зміг і все-таки прочистив шлунок. Підняв очі і жахнувся: дзеркало запропонувало мені каламутне відображення, але я не хотів його приймати. Одутле обличчя трупного кольору, чорні кола замість очей, підборіддя неконтрольовано трясеться, як у старого за дев'яносто. Огидно. Гидко. Це не я.

Випив води, повернувся до телефону. Мене дико хитало, в очах розпливалося, а у вухах шуміло так, немов мій мозок перетворився на гарячу піч, де тисячі невидимих гномів кували кувалдами залізо. Телефонувати Сергіївні сил не було, і я обмежився прочитанням повідомлень. Вона писала щось про перевірку, про те, що треба терміново їхати в податкову, сипала знаками оклику, кричала великими літерами, погрожувала звільнитися і знову дорікала мені своїм тиском.

Прочитавши, я поморщився, кинув телефон і знесилено сів на ліжко.

От лайно. Кудись їхати я був не в змозі, хотілося просто лягти, руки скласти, заснути і, бажано, померти уві сні, але совість не дозволяла ось так просто проігнорувати Сергіївну. Змусив себе знову взяти в руки телефон, але не встиг навіть набрати потрібний номер, як тітонька зателефонувала сама.

- Живий?! - Закричала в слухавку Сергіївна, та так голосно, що я сіпнувся, телефон ледве не впустив, і біль у голові гуркотнув із новою силою.

- Живий. - Прохрипів ледь чутно, намагаючись, стиснувши зуби, побороти черговий напад нудоти.

- Ах ти гімно нероздушене!  Та шоб ти сказився!.. - з новою силою заволала тітонька, і я прибрав телефон від вуха.

Почекав кілька хвилин, поки Сергіївна вилається, випустить пару, потім знову подав голос:

- Що там сталося в тебе, Сергіївно? Викладай... тільки по суті.

- У мене?! - Загриміла тітка. - Та в мене все чудово! А ось у тебе можуть бути серйозні неприємності. Тож, ноги в руки і бігом в офіс! Я документи підготувала, у податкову повезеш... Солю з тобою відправлю, вона допоможе...

Сергіївна ще щось роз'яснювала, сипала праведним гнівом, а в мене при згадці Соломії, вуха заклало миттєво і біль розлився під серцем точно рідкий вогонь. І здавалося б, я - міцний хлопець: скільки мігрені терплю, бодуни пекельні, фантоми, невралгії. Але цей біль якийсь інший. Нестерпний. Його не продихати, не прокричати, не стиснути зуби так, щоб пройшло і переключилося. Із цим болем я справлятися не вмів. Просто впускав, приймав, відчував. Від нього не втекти, не сховатися. Він просто є, тому що я сам його створив. І він, здається, залишиться зі мною назавжди...

Сергіївні пообіцяв приїхати за двадцять хвилин і скинув виклик. Тягнути не став. Не став навіть намагатися привести себе до ладу - це нереально, та й ні до чого: мене не хвилювало те, який я маю вигляд і що про мене подумають люди, яких я не знаю, а що до Соломії... що ж, нехай бачить мене у всій красі. Коли щось у неї й залишилося після того випадку, то зараз відраза точно перекреслить будь-які симпатії.