13

В очах дівчини відбився біль вселенських масштабів, вона зігнулася так, ніби на плечі впало саме небо, і нагородивши мене останнім хворим поглядом, поспіхом одяглася і рвонула на вихід. 

- Соломіє. - Навіщось прохрипів я їй навздогін, і сам не впізнав свого голосу - він став раптом зовсім невиразним, майже механічним, неживим. Тіло зробилося ватяним, нечутливим, і стало так холодно, наче на потилиці цілком виразно відчувся подих чогось страшного і смертоносного.

Я навіщось, піддавшись якомусь відчайдушному пориву, зробив крок до дверей. Потім зупинив себе.

Ні, все правильно. Нехай іде. Так буде краще. Нехай вважає мене мудаком, козлом, бабієм, зрадником. Нехай краще так.

Злість і ненависть випалять закоханість, відріжуть нас одне від одного. Більш щадного способу я не знайшов, та й цей виник раптово. Я не встиг усе належним чином обміркувати, і зараз всією душею сподівався, що вчинив правильно.

Бачить Бог, я не хотів робити їй боляче. Та що там, я й сам від болю загинався. За нею зачинилися двері, і я з величезними труднощами втримав себе від того, щоб не побігти слідом, не впасти в ноги, не благати повернутися. Я насилу дихав, насилу тримався на ногах. Хотілося кричати, вити і розривати на собі шкіру, під якою вже копошилися, немов величезні жуки, ці мерзенні шматки жалю.

Вона не заслуговувала на таке ставлення, але так буде краще. Для нас обох. Я не хочу псувати їй життя своїм убозтвом, вона гідна кращого.

Нічого, перегорить, перебіситься і забуде. Зустріне когось іншого, полюбить і житиме щасливо. А я гнитиму далі. Повільно вмиратиму, вкриваючись струпами. Її не повинно бути поруч, я не хочу заразити її цим. Не хочу занурювати її в цю яму з лайном. Зі мною їй щастя не знайти...

- Навіщо ти сказав їй, що я твоя дівчина? - Раптом почувся голос біля дверей.

Треба ж, а я вже й забув, що вона тут. Звідки взялася? Як увійшла? Навіщо?

Це доля, напевно - її поява. Така своєчасна. 

Порятунок. Огидний за своєю суттю, але вірний у результаті.

Якби Віта нам не завадила, нічого вже було не зупинити. Тому що це - те, що відбувалося між мною і Соломією, - одне з двох: або ніколи не варто було починати, або ніколи не слід було припиняти.

 Якби межа була перейдена, я б не зміг відпустити її. Я б її погубив. Утопив би у своєму розпачі, божевіллі й небажанні жити. Я б її зламав.

- Я хотів, щоб вона пішла. - Запізно прохрипів я, знесилено вмощуючись на ліжко.

Віта продовжувала стояти біля дверей і спостерігати за мною з поблажливою ліністю. Почувши мою відповідь, хмикнула і, закотивши очі, протягнула:

- Та-ак, я вже й забула, яким ти можеш бути мерзотником...

Я поморщився, ковтаючи клубок, що встав поперек горла. Мені й так здохнути хочеться, не вистачало ще її моралей.

- Якого біса ти приперлася, Віта? Вам тут медом намазано, чи що? - Виплюнув, скривившись.

Віта підняла брову, притулившись плечем до одвірка.

- Думаєш, спостерігати твою нещасну пику - таке вже задоволення? - Хмикнула дівчина, наморщивши носик, потім пояснила. - Мене Тамара Сергіївна просила навідуватися періодично. Боїться, як би ти руки на себе не наклав. Але ти, я бачу, зовсім про це й не думаєш. - Багатозначно хмикнувши, дівчина пройшла кімнатою і сіла на диван навпроти. Окинула мене оцінювальним поглядом із якоюсь неприродною принизливою жалістю, зітхнула, та так трагічно, ніби я тут на очах розкладався.

- Ключі сюди давай. - Виплюнув я, піднімаючись із ліжка і крокуючи до дівчини, в очікуванні простягнув руку. Мені хотілося, щоб вона зникла і більше ніколи не з'являлася. Мені хотілося побути на самоті. Втопитися у своєму горі, залити його спиртним, напитися до такого стану, щоб нічого не відчувати, а в ідеалі - впасти в алкогольну кому і ніколи більше з неї не вийти.

Віта забарилася, із сумнівом пожувавши губу.

- А може все-таки нехай у мене побудуть? - Насупила витончені бровки. - Так спокійніше. Адже я приходила вже, кілька місяців тому, тільки ти не пам'ятаєш, напевно. Ти п'яний у дрова біля унітазу валявся...

- Давай. - Наполегливо повторив я. - Я звільняю тебе від цього обов'язку. Не здохну. Та й тебе це вже давно не стосується. У тебе своє життя...

- Це вірно. - Відгукнулася Віта, кивнувши, і, наче піддавшись якомусь неусвідомленому пориву, поклала руку на живіт, легенько посміхнулася своїм думкам.

Живіт її був пласким, але я без зусиль зрозумів її рух.

- Ти вагітна. - Це було не запитання.

І я не був здивований - Віта хотіла дітей. Але що дивно, мене анітрохи не зворушило, що ці діти не будуть моїми. Ні її життя, ні її стан, мене більше не хвилювали. Я змусив себе розлюбити її півроку тому, але ж прихильність так просто не розірвеш зусиллям волі. Я був переконаний, що ця дівчина буде важлива для мене завжди, незважаючи ні на що, а зараз зі здивуванням відзначив, що мені все одно.

Віта кивнула, але виглядала при цьому якось не радісно.

- А батько дитини? - Спробував я озвучити поки що незрозуміле припущення щодо її нерадісного вигляду, і дівчина так сумно зітхнула, що повітря завібрувало.

- Його призвали... два місяці тому. - Гірко хмикнула Віта, а потім, нарочито бадьоро посміхнулася, піднявши на мене погляд. - Ну, можна зловтішатися. - Дозволила дівчина.