11

Бути відкинутим дуже боляче. Але одне діло, коли тебе відкидають, бо ти не подобаєшся, або не потрібен, і інше - коли з якихось безглуздих надуманих причин.

Я подобалася Назару. Це було очевидно. Його нестримні запеклі поцілунки і вельми очевидне збудження доволі красномовно свідчили про, як мінімум, симпатію. Але Назар ці почуття щосили відкидав, усіляко їм опирався, щосили намагався звести між нами непроникну стіну з холодності й демонстративної байдужості.

Два дні після того випадку він вдавав, що мене не існує, у мій бік навіть не дивився, на мої спроби поговорити рявкав, що зайнятий, а до моєї вже традиційної ранкової кави не торкався навіть. А потім і зовсім перестав приходити в офіс: провів співбесіди на посаду водія, взяв на роботу якогось худорлявого чоловічка передпенсійного віку, і зник.

Кілька днів я просто чекала, що він ось-ось з'явиться, дала йому час подумати, заспокоїтися. Потім не витримала і почала дзвонити, писати. Але він на мої дзвінки і повідомлення не відповідав. Скоро я почала хвилюватися, а чи не сталося з ним чогось. Зателефонувала Тамарі Сергіївні, але та сказала, що з ним усе нормально. Виявилося, що на її дзвінки він відповідав.

Ох, як же мене це розлютило! Ну що за дитячий садок? Дорослий чоловік, а поводиться, як хлопчисько - невпевнений у собі і нерішучий. Від проблем тікає, і навіть поговорити нормально, порозумітися не бажає. Ну що за дурень упертий?!

Ще кілька днів я скаженіла, рвала і метала, страшенно злилася. Лаяла Назара, за те, що впертий такий, лаяла себе, за те, що закохалася в такого нестерпного впертюха. А потім мене ніби перемкнуло, і накрила туга. Та така щільна, що я з ліжка не вилазила, у сльозах своїх мало не потонула. Навіть на роботу забила: прикинулася хворою і звалила обов'язки на добродушну Тамару Сергіївну, яка все-таки хоч і на неповний робочий день і дистанційно, але погодилася працювати.

Я сумувала за ним. Дуже. І мені це страшенно не подобалося: я не хотіла потребувати чоловіка так сильно, я не хотіла так глибоко закохуватися, та ще й у таку складну людину. Це ж, коли симпатія, чи легка закоханість - почуття приємні. А коли так сильно... Я боялася загрузнути в цих почуттях, боялася в них застрягнути, як у невиліковній хворобі, у залежності, яку вже не побороти зусиллям волі.

Але зі своїми почуттями нічого зробити не могла. Вони розросталися, проникали в кожну клітину, обхоплювали серце і ніби тягнули його з грудей, маючи намір відібрати в мене і віддати тому, хто його потребував. Та тільки чи потребував він? - З кожним новим днем я сумнівалася в цьому дедалі більше...

Мама моя ніколи не лізла мені в душу, ніколи не нав'язувала своєї думки, і не давала порад, коли я про них не просила. Якщо я приходила до неї з проблемами, вона допомагала їх вирішити, але частіше просто дозволяла мені самій розбиратися зі своїм життям. Вона була переконана, що я самостійно маю ухвалювати рішення, набивати ґулі, робити помилки й отримувати свій власний життєвий досвід. Але зараз навіть вона не витримала.

- Соля, люба, ну так же не можна... - Хмурилася мама, дивлячись на мене згори донизу чи то з докором, чи то з жалістю. Уже п'ятий день я валялася в ліжку, витирала соплі й майже нічого не їла. Мама забрала тарілку з недоторканим бутербродом, віднесла його на кухню, і повернувшись до мене з чашкою ароматного трав'яного чаю, присіла на краєчок мого ліжка. - Може, досить уже мучити себе?

- Не виходить. - Шмигнувши носом, я щільніше зарилася в ковдру. Мені чомусь було і холодно, і душно, і їсти хотілося, і нудило при думках про їжу. І все якось одночасно. Огидно. Болісно, і шкода себе.

- Треба постаратися. - З докором заявила мама. - Що сталося? Я не пам'ятаю тебе такою...

- Закохалася. - Схлипнула я, поморщившись.

Брови мами зігнулися в подиві.

- І в чому проблема? - Потім стурбовано зійшлися на переніссі. - Він погана людина?

- Та ні, хороша. - Гірко зітхнула я. - Просто... він мене не хоче.

Я знову схлипнула, відчувши, як до очей підбираються вже осточортілі сльози. Мама задумалася лише на мить, потім хмикнула.

- А ти це точно знаєш?

- Ні, не точно, - пискнула я, - точніше... я думаю, що я йому подобаюся, але він пручається...

Мама фиркнула.

- Тоді тим паче час вибиратися з ліжка! - Заявила, встаючи з ліжка і плескаючи в долоні. - Так, усе, досить. Піднімайся.

Я спробувала слабо чинити опір, але маму вже було не зупинити: скинувши з мене ковдру, вона потягнула мене за руки, змушуючи встати.

- Валяючись тут і мучачи себе, ти тільки депресію заробиш. - Суворо висловилася мама. - Не дозволяй нікому морочити тобі голову! Ви маєте поговорити і прояснити, є у вас шанс на стосунки чи ні, потрібна ти йому чи ні...

- Та як це з'ясувати? - Похмуро відгукнулася я, знехотя піднімаючись.

- Та звичайно - запитати напряму!

- Що, просто ось так, у лоб?

- Так, саме так. - Кивнула мама зі знаючим виглядом. - Невідомість виснажує, особливо в коханні. Ти не знайдеш спокою, якщо існуватиме хоч найменша ймовірність, хоч крихітний шанс, що ви коли-небудь будете разом. Так уже ми влаштовані. А якщо запитаєш прямо, і отримаєш пряму відмову - ну помучишся, постраждаєш кілька днів, а потім відпустить. Це як бинт від рани відривати: ривком - раз і готово, і рана загоїлася, а можна довго, болісно, доки не загноїться, не почнеться гангрена і...