5

Ой Божечко. Ой лишенько. Нащо ж ти, Господи, зробив мого начальника таким привабливим?! Ой, не до добра, не до добра.

Знаю себе. Якщо вже відчула інтерес - усе, пиши пропало. Я закохуюся завжди дуже швидко. Один погляд, один миттєвий внутрішній поштовх, і перетворюється недурна, по суті, Соломія, на безмозку закохану дурепу. Така вже я є. Проклята, не інакше. Закохуюся з ходу. Врізаюся в любов, ніби в стіну бетонну. А потім зібрати себе не можу по шматочках.

Так завжди було. З самого дитинства.

Перший раз я закохалася ще в початковій школі. У сусіда по парті. Він мене задирав страшенно: обзивався, за коси смикав, зошити рвав, олівці ламав. А вчителька казала, якщо хлопчик так поводиться, це вірна ознака того, що я йому подобаюся. І я терпіла. А як інакше - у нас же кохання, та ще й взаємне! Через деякий час тільки мамі поскаржилася про свою любов, а мама обурилася і сказала, що якщо хлопчик не вміє нормальними способами висловлювати симпатію, не вміє залицятися до дівчинки, то цей хлопчик просто невихований і тому уваги моєї не вартий.

І всю мою любов у ту ж мить немов вітром здуло. Як відрізало. І до старшої школи Бог милував. А в десятому класі до нас новенький прийшов. Красунчик, спортсмен, відмінник. Тут уже мене затягнуло надовго. Адже він залицявся, та так красиво, що мені всі однокласниці заздрили. Дбав про мене, до дому проводжав, портфель носив, вірші мені присвячував, подарунки дарував. Палко цілував, і терпляче чекав, коли я наважуся на наступний крок.

А я наважилася вже аж на випускний. І, судячи з усього, конкретно перетримала - занадто довго терпіти хлопцю довелося - він схоже від похоті мислити перестав. І той момент - момент довгоочікуваної близькості став справжнім кошмаром.

Я не думала, що це може бути так пекельно боляче, я була до такого не готова. Я ледь свідомість не втратила від несподіваного гострого болю, розплакалася, відштовхнула його від себе. Думала, він мене пожаліє, а він раптом, як із ланцюга зірвався: хапати мене почав, кричати, щоб я потерпіла, задовбала вже його маринувати і все в такому дусі.

Я ледве вирвалася. Відразу ж до мами побігла. А вона вислухала мене, пожаліла і сказала, що хлопець, який не навчений поважати дівчину і дбає тільки про свої власні задоволення, не вартий моєї уваги.  І знову слова мами справили чарівний ефект - кохання моє розчинилося в повітрі, немов і не було його ніколи.

Втретє я закохалася вже в інституті. Тепер уже по-дорослому. По вуха. Роман у нас закрутився яскравий, бурхливий, емоційний. Але короткий. Виявилося, що мого коханого не цікавили стосунки, йому потрібен був тільки одноразовий секс. Він був кимось на кшталт колекціонера, а я виявилася всього лише черговим трофеєм. Він кинув мене після першої ж проведеної разом ночі.

Своє розбите серце я знову понесла до мами, а вона сказала, що нормальний чоловік хоче будувати стосунки, хоче розвитку, сім'ю, дітей, а якщо чоловікові потрібен тільки секс, то цей чоловік "поламаний", і вже точно не вартий моєї уваги.

Після цього я заріклася закохуватися. Здавалося, "нормальних" чоловіків, таких, якими бачила їх моя мама, просто в природі не існує, а ті, що існують - лише розчаровують. То який сенс вкотре обпікатися? Краще вже й зовсім не ступати на цей хиткий ґрунт... Потім почалася війна, і стало якось не до кохання, ці думки пішли не те, що на інший план, а просто відлетіли кудись у стратосферу. І добре, можна було зосередитися на навчанні та роботі, так ні ж - ось, нате вам - начальник-красень. Ні, Господь абсолютно точно мене не любить...

Ну так же не можна. Це ж просто... фу такою бути! Так безсоромно роздивлятися свого начальника! Де мізки втратила? Та я ж мало не облизала його всього, наче льодяник, поглядом своїм. І що, він не зрозумів? - Звичайно зрозумів...

Але ж я його зовсім не знаю. У нього з алкоголем, вочевидь, проблеми, та воно й не дивно, коли на фронті був. Усі вони, герої наші, травмовані сильно, багато хто в алкоголі порятунку шукає... Тільки от воно мені треба, вплутуватися в це? Складно це все. Та й старший він, дитиною он обзивається весь час...

Я скрушно помотала головою, з силою дряпаючи проклятий светр, горіти б йому синім полум'ям. Лаяла себе, журилася, сперечалася сама з собою і саму себе відмовляла чорт знає від чого. І виправши светр, ще хвилин десять просто сиділа в туалеті. Ховалася. Соромно було на очі Назару Андрійовичу показатися. Назару тобто...

Ох. Серце стрибнуло, щойно вимовила про себе його ім'я, підстрибнуло, потім скотилося донизу й заспокоїлося. Ну ось, будь ласка - тахікардія. Черговий тривожний дзвіночок. Знаю себе, знаю всі ці реакції, ці почуття. Усі ці маленькі сигнали власного тіла. Я ніби до прірви підбираюся. Крок за кроком. Ще один рух і зірвуся - закохаюся по вуха, і не витягнеш потім.

Але чорт, ну чому ж у нього? Він же начальник мій. Мені робота потрібна, а не кохання якесь безглузде!

Ну от скажіть, навіщо, скажіть, Бога ради, навіщо він виявився таким привабливим?!

Ну навіть учора, коли я його мало не за бомжа прийняла, було простіше. Думала вибачуся, виправдаюся якось і будемо працювати. Уживемося, забудемо те безглузде непорозуміння - наше жахливе знайомство, розкладемо все по поличках, розкреслимо кордони... Так ні ж. Прийшов він отут такий весь запашний, свіженький, причесаний, і з посмішкою оцією своєю, від якої прямо дух захоплює і веде, як від келиха вина...

Ну нащо це все?