Пірофіліт

27

Шлях додому видався без зайвих пригод. Лише спогади дратували. Було сумно, туга давила на серце. Проте, загін повертався без втрат! Для Мала це було слабкою втіхою. Так, він виконав те, що належить Князю — зберіг власних людей. Бажал, безумовно, більшого. Не склалося.

Щек благав, щоб військо у повному складі дійшло до Коростеня. Там він шикував дружину, провів останній огляд та відпустив більшу частину смердів додому. Залишив лише кілька новобранців, які проявили добрі якості в опануванні військової справи. Вони отримали можливість стати дружинниками. Чого гріха таїти, багато хто з парубків мріяв про таке! Вони нізащо не втратять таку удачу.

Чичак за Малушою душі не чула, ніби та була власна доця. Спілкування з малечею надавала жінці радість та забуття. З її дітей вижила лише Десислава. Внуки — це завжди щастя для бабусь! Малуша, у власну чергу, обожнювала “добру бабу”. Чичак була вірною власним переконанням і не дозволяла кликати себе “мамою”.

Мал знайшов улюблених жінок на подвір’ї. Малуша заворкотала від збудження. Почала сіяти золотим світлом. Кілька місяців розлуки закінчилися.  Дитинча застрибнула на могутні руки Мала, сміялася і плакала одномоментно. Обіймашки й поцілунки не припинялися. Миттєвості щастя! На жаль, неможливо насолоджуватися ними вічно. Життя триває. Чичак також зрадила появою пасинка. Вона перша почала розмову:

• Дивись, як засяяла то! Нібито сонечко батькове. Бодай обернули золотою ковдрою.
• Це у неї від Малфреди. Її любов завжди так сяє.
• Не кажи, княже. Лише поруч з тобою вона випромінює світло. Твій вплив.
• Мене приємно думати, що це мама. Яка різниця? Головне — нарешті ми разом. Виросла то як, батькова радість! Як я за тобою скучив, золотко!

Мал продовжував утримувати доцю на руках. Дорогоцінна ноша!

• Щось не бачу Травницю. Пішла по русалковим справам?
• Так то … внучка у неї з’явилася. Зараз вони як риба з водою. Мабуть, трави шукають.
• Внучка? Дива. Звідки  це чудо?
• Біженка. Кароока, має мідяне волосся та древлянську зовнішність — вашого, слов’янського племені. На ярмарку підійшла до Травниці та каже: “Бабусю, візьми мене до себе жити”. Та прям зомліла одразу. Її живі то не бачать, а тут малеча бабусею кличе. Я наказала “онуку” у приміщення Травниці поселити. Вони стільки трави натягнули! Дівча має клепку у голові, вже лікувати почала. Поки, якщо відверто, просто повторює за “бабою”. Крихітка добре лікує, що головне. Буде у тебе, княже, нова Травниця!
• Добре що стара у русалках залишилася. Має кому досвід передати.
• Так і буде. Її вже кличуть: “Наша Травниця”. Добре так. Дар у неї є. Тобто виросте у могутню чаклунку.
• Обов’язково треба буде познайомитися. Якщо вона має здібності бачити духів — це вдача для нас. Мало таких у світі. Зазвичай їх лякаються. Але у нас — будь ласка.
• Ще трохи, княже. Поки зачекай, не ході у ліс, добре?
• Горе чуєш?
• Ні, тут інше. Десислава скоро буде, вот-вот. Відчуваю. У неї для тебе є вісточка. А де князя у хащах то шукати? Лише твій вовк має змогу, на жаль, ви завжди разом. 

. . . 

Наступного дня до князя першим зайшов Пересмішник. Як завжди веселий та життєрадісний. Він не міг не шуткувати. Ось й зараз:

• Буцім, там збиральник податей бажання має поспілкуватися. Чистун! Ти таких ще не бачив. Пил з твого ґанку може вважати за образу, буцім.
• Хай заходить, якось впораємося.
• Буцім, я також мав бажання побачити виставу, але він знає про твого вовка. Без дозволу Князя не сунеться.
• Тебе ж Одін пропустив. Він вже отримав наказ: можна заходити. Не треба лякатися.

У приміщення увійшов одягнений у лагідні та коштовні шати … близький та рідний чоловік. Утримуватися не було жодної можливості! Пересмішник навмисно “гнав пургу”, щоб насолодиться моментом. Обійми були міцними та довгими.

• Свене, друже! Як я радий тебе бачити! Кістляву обманув, але багатство не вдалося.
• Навзаєм, Мале! Ти ж мене наскрізь бачиш. Це все напускне. Не можна воєводі Великої княгині недоноски носити. Посада зобов'язує. Мушу виглядати  як чепурун, хай йому грець!
• Ти диви, вже воєвода. Кілька років тому  був зеленим молодцем у війську Ігоря.
• Не зовсім зеленим. Я ж добре готувався до військової служби.
• Тобто у тебе швидко признали Воїна?
• Майже. Бач, новобранець, але з власним мечем, та ще фракійським! Дехто почав задиратися, бідолаги.
• Так, ти завжди був якісним бійцем. Навіть мене доводилося потіти.
• До характерника мене не дотягнутися. Але у війську рівні не знайшлося, маєш рацію. Повинен пам’ятати звичайну тактику боя: мечем у ногу, а щитом у вилиці. Діти малі! Довелося, навіть, одному нахабі вухо відрізати. Більш ніхто, навіть, не намагалися на бій викликати. Жахалися.
• Став своїм?
• Так, головою новобранців. Муштрував їх до нестями. Навчив тактики “стіни щитів”. У боях добре це нам допомогло. Неочікувано, наш загін виявився непереможним.
• Далеко вас носило?
• Дуже. Йосип відправив війська аж до Абаскуну, що на землі Ґургану стоїть. Це за Хозарським морем. Вісім днів плити на драккарах. Там їхнього конунга еміром кличуть. Мова зовсім чужа, незнайома. Довелося працювати. Перемогли місцевих, підняли авторитет хозарського керманича на небачену висоту. Тьфу! Хай йому грець! Противно.
• Ти воював як воєвода?
• Ще ні. Я був конунгом. Наприкінці походу у мене вже було багато людей. Я вимагав дисципліни та вишколу. Проте втрат у нас було набагато менше. Емір саме моїх воїнів лякався. Пам’ятав, як ми його охорону в Горгані втопили. Наших то менше було, але …
• Я чув, що хозари на зворотному шляху, майже, всіх найманців знищили. Напад був віроломним, як завжди у цього племені. Мало їм було награбованого.
• Так, чув про це. Саме тому Ольга й поставила мене воєводою. Мої ж не просто живими повернулися, а ще зі здобиччю. Вразило це її.
• Добре, як впорався то з лиходіями?
• З хозарами мої родичі, тобто русичі, також торгують. Я з ними завжди товаришував. Вони мене п’ять снейдів продали. Ми їх завантажили добром та пішли шляхом варягів, річками, озерами, місцями — волоком. Біля Північного моря два снейда віддав родичам за допомогу. На інших спустилися по Славутичу до Києва. Живі, щасливі та багаті.
• Дива! Не дарма Путята тебе нахвалював. Він передбачив, що ти станеш воєводою.
• Так, але у власний загін мене не взяв. Казав, що відбирає особливих.
• Чув, берсерків.
• Так, немає у мене жодних чарівних здібностей. Мабуть, це й добре. Ти того, Мале, коли станеш Великим князем, Ігор же не безсмертний, пам’ятай: я знаю, як знищити головне місто хозар — Ітіль.
• Я не …
• Вони місто це на островах заховали. Вважають неприступним. Посеред річки стоїть же. З берега ні дістати. Мости у них плавають. Тобто, при загрозі нападу, вони їх просто відв’язують та ті пливуть течією нібито човни. Навіть, стріла не долетить. Недоумки. Мене вистачить гривні драккаров. Та кілька снейдів. Треба ж здобич кудись вантажити. Русичі за можливість вікінгувати у цих місцях битися будуть. Маю змогу обрати найкращих воїнів. Прийдемо річкою. У місті охорони, майже, немає. Військо не буде мати змоги допомогти, бо мости спливуть. Залишиться лише “гребти добро лопатою”!
• Ладна думка! Личить гарному воєводі. Цікаво, ти вухо, часом, не хозарину відчикрижив?
• У кого ще пихатості більше за розум? Лише жах цих потвор стримує. Ти, краще про себе розповідай. Яким чином зберіг все військо? Характерники дійсно непереможні?
• Нам пощастило. Всі древляні залишилися у таборі, на березі. Замість моїх людей на борт піднялися хозари. Для них мародерство — звична річ. Саме це нас врятувало. На жаль, “грецький вогонь” виявився справжньою та непереможною зброєю. Випалив всі драккари. У відкритому морі.
• Що це за явище таке?
• Ромеї десь роздобули рідину, яка має змогу горіти будь-де, навіть під водою. За її допомогою й спалили наші кораблі.
• Військо згубила недосвідченість?
• Мабуть, навпаки. Вінсент був гарним мореходом. Драккари великі, їх не просто разом тримати. Мабуть, вони міцно пов’язали човни один з одним. Борт до борту. На попутний вітер чекали. Щоб зранку разом нападати. На жаль, ця зчіпка їх й погубила. Кораблі палали нібито смолоскипи. Нема куди ховатися. Та й мало хто з воїнів плавати вміє. До того ж обладунки тягнули на дно. Суцільний жах.
• Непереможна зброя?
• Ні, на мою думку, якщо драккари були б на ходу — більшість мала б змогу добратися до берега. Так, там також повинні бути вогнемети, але на берегу чисельність нападників мала сказатися на нашу користь. Тобто ще не відомо — чия була б перемога.
• Випадок, усе вирішив випадок?
• Так. Нова зброя та раптовість нападу. Ми вперше побачили грецький вогонь.