Вовченя

01

Непроглядна Тьма заручилась із всеосяжним Холодом. Отсей жахливий союз вимагав свіжої та гарячої крови. Вони вийшли на полювання. Ні! Я не хочу бути жертвою  жахливого мисливства. … Хлопчик біг з усіх ніг, намагавсь здобути порятунку від несамовитої гонитви. У його уяві він, майже, врятувався. Дихання було важким та частим. Серце намагалося вистрибнути із грудей та летіти попереду самостійно. Його вогонь мав освітлювати шлях. Тулуб пронизали безліч льодяних голок. “ Тьма — це число. Треба порахувати уколи та вона зникне” — подумав малий. Дивно: тикати гадки немає від кого і куди, та ще рахувати під час бігу. … Вийшло! Чорнота зникла миттєво, без попередження. Він, навіть, замружився.  Коли встиг відвикнути від Світла? Треба робити зусилля, даби розплющити очі. 

Перед парубком представ велетенський ясень, який затулив власним тулубом, майже, весь краєвид. Безконечно довгий стовбур губився у голубизни неба, яке місцями було прикрашене білизною хмаринок. — “Ігдрасіль? Звідки він з’явився у нашому світі? Чи я потрапив у варязький?”. — Стовбур манив вгору, туди, де він розчиняється в хмарах. Порятунок! Мал нуждався у сховищі. Неочікувано,  з під коріння дерева почала підійматися величезна зміюка. У світі норманів треба побоюватися Йормуганда. Розміри чудища збільшувалися із кожним подихом. Шлях для відступу став перерізаним. Будь-де, куди мав кинути погляд, він бачив тулуб жахливої змії. Вона заполонила весь простір. — “На гору, в Асгард!! Там буду у безпеці!” — майнула шалена думка. Даждьбог допоможе, але треба пробратися до світла.

Кора дерева була шорстка та горбиста. Для його тренованого тіла мисливця подібне каробкання було розважальною прогулянкою. Це ж не тополя, із його слизькою поверхнею. За нерівності було легко чіплятися. Він швидко підіймався. Ще трохи … хлопець направив погляд угору  та обімлів. Прямо над ним розверзлась величезна паща із язиком, що подвоювався наприкінці.  Потвора затьмарила собою увесь світ. Він зазирнув у небесну криницю та почав падати в її темряву. Тьма та холод знов були поруч. Тварюки даремно  тріумфують. Я не стану їх здобиччю! 

Мал був впертим хлопцем. “Не здаватися!” — казав він собі. — “Зараз знайду тверду поверхню та врятуюся!” — Дійсно, за мить він стояв на узліссі. Поруч, мовчки кружляли вовки. “Вовки не зміюки, у них кров гаряча! Маю змогу домовитися”, — подумав парубок та почав шукати вожака зграї. Нарешті побачив величезного вовка, який сяяв сріблястим світлом. Парубок підійшов до звіра як до звичайної домашньої тварини. Подумки він транслював Любов. Чоловік прохав допомоги у вовка. Вийшло! Вожак із подивом дивився на хлопця.

Образ! Мал сприйняв його: себе, верхи на цьому красені та … туманна далечінь. Його питали: куди він бажає потрапити. Парубок уявив собі власний дім, як вони, поруч із вовком йдуть до нього. Сама думка: осідлати вовка давалася ненависною. Сила дикого звіра у спритності. Не личить вовку возити вершників. Відчуженість та непорозуміння зникли. Зграя розтанула. Вони залишилися удвох: Княжич та чарівний могутній звір.

Ще мить, й вони, як друзі, йдуть лісовою стежкою. Зазвичай, Мал душі не чаїв у чотирилапих та охоче поділяв з ними власне дозвілля. Це його життя, його мрія. Великий звір поруч надихав спокій. Мандрівники йшли, мабуть, летіли над тропою, абсолютно безшумно. “Ніколи не буду полювати на вовків”, — встиг подумати хлопчик.

Поперед товаришів знов з’явилося величезне дерево. Змія поруч виглядала ще більшою. Вона вже заповнила собою все оточення. До стовбура не можна підійти. Вовк вийшов вперед та показав ікла. Чудище стрепенулося та, неочікувано, почало танути, зменшувалось у розмірі. Кілька хвилин та від чорної тварі не залишилося, навіть, спогаду. Прохід відкритий! Хлопчик зробив кілька кроків, та почав падати вверх, у світлу безодню. Він бачив ціль польоту: невелику іскорку, яка випромінювала Надію. Надію на порятунок. Сріблястий звір залишився у власному світі. Він прощався. Величезний вовк випромінював Любов та Світло. Ми зустрінемося, обов’язково зустрінемося! Любість обійняла дитину, обгорнула теплом та понесла на власних крилах до чарівного вогню. З початку той казався тусклим та жовтим, але поступово, ставав яскравим та нестерпимо білим. Ще трохи й він досягне Дому. Хвала Даждьбогу! 

. . . 

Мал розплющив очі та виявив себе у власному ліжку. Тіло покривала волога від власного поту білизна. Тиск Змії зник. Він все ще відчував слабкість, але знав напевне: хвороба відступила. Він обов’язково одужає! Біля вікна на лавці нерухомо сидів Олаф. Очі гіганта були заплющені, від нього, як завжди віяло спокоєм та умиротворенням. Хлопець рідко бачив воїна сплячим. Зараз він із цікавістю розглядав наставника.

Це може здатися дивним, проте для юного княжича Олаф був не лише звичайним вчителем, але ж ще й кращим другом та співрозмовником. Різниця у віці та габаритах не грала жодної ролі. Гігант був із русинів (веслярів), так древляни величали норманів, які приходили Славутичем на власних снейдах та дракарах. У Києві вони пересідали на слов'янські човни задля продовження мандрівки до Миклагарду. Олаф не любив вікінгувати. За власним характером він був скоріше поет та мандрівник, ніж воїн. Однак зброєю володів відмінно.  Ніхто, навіть у жарт, не насмілювався ображати гіганта. Скандинав був неперевершено швидким, тобто двобій ніколи не доходив до рукопашного. Мить і меч жартівника ставав перерубаним, а біля грудей сяяло гостре лезо зброї русича. У нещасного було кілька секунд, щоб здатися. Фракійські мечи були дуже коштовними, а у гіганта був найкращий.  Володів він ним як бог. Ніхто не мав бажання ризикувати життям чи репутацією, чи майном.