Веселощі і справедливість

Двері мого бідного кабінетика знов відлетіли до стіни й до мене модельною ходою зайшла заступник директора Елеонора (а по офісному – Еллочка-людожерка) і краща подруга Раїси Василівни. Вона всюди ходила, немов королева, і дуже любила всіх вчити як правильно робити, хоча сама ж, окрім того, що сьорбати каву, нічим практично й не займалася.

– Катерино! – гримнула Еллочка з порогу. – Чому у нас в офісі кнур гризе мій заміокулькас? І чому на ньому штани Толіка?! Чому в тебе такий дивний вигляд?!

– Скільки “чому” і ні одного “добрий день”, – пробубоніла тихо, підводячи очі до стелі. 

Еллочка скривила свої червоні губки й на високих підборах процокала до мого стола. 

– Що ти там лепечеш? Він вибіг з твого кабінету! Кого мені ще запитувати? Га? А ти, я бачу, наквецяла очі й вирішила, що можеш мені щось говорити? Скільки тут працюєш? Нагадай, будь ласка. 

– Достатньо, щоб зрозуміти яке ти, Елеонора, стерво, – їй богу хтось за мене це бовкнув. Вилетіло з мого рота, але ж я собі віками б такого не дозволила. Я аж затулила руками того рота, щоб більше нічого не бовкнути. 

Але було пізно. Бідолашна Елеонора хапала ротом повітря та певно намагалася проковтнути мої слова. Я вже аж переживати почала, щоб хоч не вдавилася тут. 

– Ти!! Що ти?! Ти що таке собі дозволяєш?!! – таки переварила мої слова Еллочка.

– А що?! Я тут хоч і не давно та роблю достатньо для компанії, щоб об мене перестали витирати ноги, – це вже точно я казала. Бо скільки можна терпіти ту їхню зверхність. Яка різниця скільки. Я такий самий робітник, як інші. 

– Ноги, кажеш, витирати, – погрозливо примружила очі Еллочка. 

Цей її вираз знали усі. Він означав, що ти більше тут не працюєш. Наша Раїса Василівна завжди виконувала будь-які забаганки Елеонори.

– А давай ми з тобою прогуляємося до кабінету Раїси Василівни? – дружнім тоном запропонувала Еллочка і мило мені всміхнулася.

Я спочатку злякалася, а потім згадала який сьогодні чудовий день і теж мило всміхнулася їй у відповідь.

– А прогуляймося…

Раїса Василівна ще навіть плащ свій довгий не зняла, коли ми з Еллочкою залеліли в її кабінет. Вірніше, залетіла Елеонора, я тихенько зайшла слідом. 

– Раїчка! Нарешті ти прийшла. В офісі відбувається якась чортівня! – заголосила Елеонора, хапаючи подругу за руки. – Зник Толік, а кнур у його штанах доїдає мій заміокулькас!!! Це все оця новенька винна. Він з її кабінету вибіг!!

– Толік? - перепитала Раїса Василівна.

– Та кнур той.

– А я ще й думаю, чого це в офісі так перегноєм смердить, – промовила задумливо Раїса Василівна.

– Ти чуєш що я тобі кажу?! – вже верещала Еллочка.

– Чую, Елло, чую. Що ти від мене конкретно хочеш? 

– Щоб ти звільнила цю вишкірку! Глянь на кого вона схожа! Хіба так можна на роботу приходити?! А ти б чула як вона мені відповідала…

Раїса Василівна почала уважно мене роздивлятись. А я вийшла уперед та ще й покрутилася, щоб тій краще було видно мою сукенку. 

– Диви-диви, що вона витворяє!!!

Я собі подумки вирішила не мучити більше Еллочку і дала, так само подумки, наказ Раїсі Василівні.

Та раптом шоковано закліпала очима і видала нам:

– Елеонора, вибач, але мені чомусь треба тебе звільнити, – кліп-кліп очима.

– Щ-що? Що ти сказала?!!

– Так їй, Раїсо Василівно! – зраділа я, що все як треба вийшло. – Що чула. Мацай клямку, стерво!

– Ти що таке городиш?! – очі Еллочки вже мали б випасти, як у старих мультфільмах показують, але вони й досі з останніх сил трималися за хазяйку.

– Тебе звільнено, Елеонора, чухай ногу об дорогу, краля!!

– Ти здуріла?! Рая, вона здуріла, – тицяла Еллочка на мене пальцем і благаючи заглядала в очі подружці. – Ти ж не можеш мене звільнити? Правда ж?

– Вибач, але я чомусь дуже хочу це зробити, – шоковано відповідала Раїса Василівна.

Оце так чари. Яка курка, які гарбузи та кнур? Ось справжня магія! Щоб заклята подруга на таке пішла, та це просто фантастика.

Ох і розійшлася я. Тепер мене не спинити.

– Це ти щось їй наговорила?! – налетіла на мене Елеонора.

А я собі за своє:

– Тебе звільнено, тому давай, валькуй городами. Крути ноги-роби вітер!

– Зупинись! – кричала Еллочка, тікаючи від мене і закриваючи вуха.

А я наздоганяла і щебетала їй:

– Бери печеньку і йди потихеньку! Отам твої речі, а ось наші двері! Щічки дуєм і пиз… ееем... танцюєм, танцюємо, Еллочка, на вихід.

Як же вона від мене тікала, а як верещала що викличе поліцію і психіатрів. Але настрій у всіх піднявся. Я прям бачила ці щасливі очі навколо. І мене саму розпирало шалене щастя. Хоч один день ця королева не буде стояти ні в кого над душею. 

Цікаво тільки чи відновиться її заміокулькас після завершення дії мого чарівного макіяжу, бо кнур Толя вже його доїдав у куточку, щасливо причмокуючи.