Гарбузи і Толік

Заходжу на роботу в пречудовому настрої. Матінко!! Та я певно так сюди тільки в перший мій робочий день заходила, коли наївно думала, що саме це і є місце здійснення моїх мрій. 

Як завжди йду через приймальню і, як завжди, там вже обмінюються новинами три подружки – Маша, Віта і Руся. Вони всі працюють секретарками керівників різних відділів, але вранішню каву полюбляють пити разом, на м'яких диванчиках у приймальні. 

Як тільки я зайшла, то вони відразу притихли й мило так мені всміхнулися. 

“Ага. Сьогодні пліткують про мене” – подумала я та теж їм мило посміхнулася.

І от жили б собі ці подружки своє чудове та розмірене життя, але ж ні…

– Катруся! – гукнула мене Віта.

– Привіт, дівчата, – спробувала я бути хорошою. 

– А що це з тобою, Катерино? – показово витріщилася на мене Маша. – Ти так майстерно синці під очима замальовуєш? 

І регіт на всю приймальню. 

– Чи заплакані очі? – єхидно додала третя подружка Руся. – Вчора тобі добряче за тупість дісталося, ахахахах.

– Смішно, дівчата, – ще миліше всміхнулася я їм. – А ви знаєте що сьогодні за день?

– Звісно, – впевнено мовила Віта. – День, коли ти вчергове зганьбишся. Ахаха. Вибач, Катрусю. Не втрималася. Я по-доброму жартую.

І от насрали у душу, а тепер так всміхаються, ніби кращі мої подружки.

– А сьогодні, мої любі дівчатка, – сіла між Вітою та Машуньою і ще й обійняла їх за плечі. – Гелловін. День, коли збуваються мрії, – промовила і мрійливо закотила очі.

– А хіба це не день відьом та всякої нечисті? – обережно запитала Руся, поки Віта і Маша шоковано відсторонювалися від моїх "дружніх" обіймів.

– Ну і це також, – відповіла їй і клацнула пальцями. – До речі про відьом…

На м'якенькому диванчику лежало три великі помаранчеві гарбузи.

Вдихнула на повні груди й посміхнулася цьому чарівному світові.

– Тиша. Мммм. Яка вона приємна. Правда ж, Віто? Ааа, упс. Ну помовчте хоч один день, дівчатка.

Встала і щаслива пішла на своє робоче місце, але вже біля дверей повернулася, щоб ще раз помилуватися такими чудовими гелловінськими "прикрасами".

– Ото й лежіть тут тихенько, поки я не надумала варити гарбузову кашу. А я її дууууже люблю.

Моя керівниця запізнювалася, тому я навіть спокійно попила кави зі шматочком шоколадки. Але певно сьогодні був такий день, що всі хотіли відчути силу чарів на собі.

У мій маленький кабінетик, як до себе до дому, припхався Толік. Він вже щось жував і ніс мені купку паперів.

– Катрусю, котику, виручай, сонечко. Мегера мене з'їсть, якщо я не повиправляю вчасно помилки. Тут тобі роботи на один зубок, – як завжди швиденько заговорював зуби Толік, вже пхаючи мені під носа свої папірці. – Ой. А що це з тобою? Дивний макіяж, – нарешті він мене роздивився.

– А от, вирішила змінюватись. Толік, що мені буде за роботу? – поцікавилася, мило йому всміхаючись.

– Та я от... шоколадку тобі ніс… ніс, ніс та й не доніс, ахаха, – гиготав Толік, трохи рохкаючи при цьому. – Але наступного разу я її тобі обов'язково донесу. Даю слово Толіка.

– От і документи свої принось наступного разу, – відрізала я, даючи йому шанс ще врятуватись.

Та Толік певно рятуватись не дуже хотів. Він відразу змінився в обличчі й тепер на мене дивився злий та єхидний Анатолій.

– Що, курва, зажралася зовсім? А як тільки прийшла таке вже мишенятко було тихеньке….

– От я, Толік, мишенятко, а ти кнуряка, – мовила і з кабінету рохкаючи вибіг здоровенний кнур, плутаючись у штанах й сорочці Толіка.

“Хм. А от в дівчат одяг зник” – подумала я, згадуючи мої гарбузи. Та кнур у сірих штанах це ще епічніше, ніж можна було б собі уявити. 

Ех Толік. А я ж давала йому шанс.