Розділ 11: Презентація, яку не можна провалити

Аміра завжди вважала, що найнебезпечніші дедлайни — це не ті, які стоять у календарі червоним кольором.

Найнебезпечніші дедлайни — це ті, у які ти сама вплуталася, бо хтось зачепив твою професійну гордість.

Саме тому вранці вона сиділа на кухні перед ноутбуком, пила каву без цукру й дивилася на відкритий документ із назвою:

Black Shield: структура презентації для університетської зустрічі стартапів

Документ мав уже одинадцять сторінок. І це після того, як Аміра тричі чесно сказала собі: “Я просто трохи допоможу”.

Бабуся Надія поставила перед нею тарілку з омлетом і зупинилася за спиною, розглядаючи екран.

— Це ти знову “трохи допомагаєш”?

Аміра не відвела погляду від ноутбука.

— Це перший етап співпраці.

— Угу. А виглядає так, ніби ти вже врятувала їх, посварила, нагодувала й тепер ведеш у світле майбутнє.

— Бабусю, ти драматизуєш.

— Я просто називаю речі своїми іменами. Це, до речі, сімейна риса.

Аміра нарешті підняла на неї погляд.

— Я не веду їх у світле майбутнє. Я допомагаю зробити презентацію, яку не буде соромно показати людям.

— Це те саме, тільки без романтичної музики.

— Тут немає романтики.

Надія усміхнулася так м’яко й підозріло, що Аміра одразу пошкодувала про цю фразу.

— Я сказала щось про романтику?

— Ти подумала.

— У моєму віці думки вже мають право ходити самі.

Аміра закотила очі, але всміхнулася. З бабусею сперечатися було майже неможливо. Вона ніколи не тиснула прямо, не розпитувала надто нав’язливо, не вимагала подробиць. Просто сиділа поруч, наливала чай, ставила одну точну фразу — і всі Амірини захисні системи починали мигати червоним.

— У нас важлива презентація, — сказала Аміра, повертаючись до екрана. — Після тих чуток треба показати, що Black Shield — не студентська забавка, не клубний проєкт Даміра і не привід для пліток. Це нормальний продукт із командою, структурою й потенціалом.

— “У нас”, — повторила бабуся.

Аміра завмерла.

— У них.

— Пізно. Я вже почула.

— Це робоча звичка.

— Звісно.

— Бабусю.

— Їж омлет, керівнице хаосу.

Аміра зітхнула, але сперечатися не стала. Можливо, тому що бабуся мала рацію. Частково. Зовсім трохи. Вона справді почала думати про Black Shield як про “нас”, а не “них”. І це було не дуже безпечно, бо “нас” завжди означає більше відповідальності, більше емоцій і більше шансів, що чужі проблеми перестануть бути чужими.

Телефон завібрував.

Дамір:
Ми в офісі з дев’ятої. Артем приніс пончики. Нік сказав, що це підвищує продуктивність. Я сказав, що це хабар для тебе.

Аміра мимоволі усміхнулася.

Аміра:
Мене не можна підкупити пончиками.

Дамір:
А кавою без цукру?

Аміра:
Це вже серйозніше.

Дамір:
Тоді в нас є шанс.

Вона дивилася на екран кілька секунд. У таких повідомленнях не було нічого особливого. Простий жарт. Легка робоча переписка. Але чомусь її ранок після них ставав менш важким.

Бабуся кашлянула.

— Це проєкт пише?

Аміра швидко заблокувала телефон.

— Так.

— Проєкт із темними очима?

— Я піду збиратися.

— Передай проєкту, щоб не забував тебе годувати. Ти, коли працюєш, забуваєш про все.

— Він не має мене годувати.

— Отже, все ж “він”.

— Бабусю!

Надія засміялася, і Аміра втекла до кімнати, поки ця розмова не стала зовсім небезпечною.

В офісі Black Shield справді були пончики.

Вони стояли на столі в коробці, поруч із двома стаканчиками кави, кількома ноутбуками й стосом роздрукованих матеріалів. Артем зустрів її так, ніби вона не просто прийшла на роботу, а принесла із собою шанс на виживання всієї цивілізації.

— Аміро, рятуй, — сказав він замість привітання. — Дамір переписав третій слайд, і тепер він звучить так, ніби ми оголошуємо війну всім хакерам світу.

Дамір, який сидів за столом із ноутбуком, підняв голову.

— Це сильна позиція.

— Це агресивна позиція, — відповіла Аміра, навіть не читаючи слайд.

— Ти ще не бачила.

— Я вже знаю тебе.

У кімнаті на секунду стало тихіше. Артем повільно повернув голову до Ніка.

— Вона сказала “я вже знаю тебе”. Ми всі це чули?

Нік кивнув.

— Я зафіксував.

Аміра зрозуміла, що сказала, лише після того, як слова вже прозвучали. Дамір дивився на неї з ледь помітною усмішкою, і вона дуже пошкодувала, що не може відкликати фразу назад, як невдалий лист.

— У робочому сенсі, — сухо уточнила вона.

— Звичайно, — сказав Дамір. — Я теж у робочому сенсі задоволений.

— Ви всі сьогодні надто бадьорі.

— Це пончики, — пояснив Нік. — Вони небезпечні.

Аміра поставила рюкзак на стілець, взяла каву, яку Дамір мовчки підсунув їй ближче, і відкрила ноутбук.

— Добре. Покажіть слайд, який оголошує війну людству.

Дамір розвернув ноутбук.

На екрані було написано:

Black Shield не просто знаходить загрози. Ми змушуємо цифровий хаос відступити.

Аміра пильно подивилася на текст, а потім повільно перевела погляд на Даміра, намагаючись прочитати на його обличчі бодай якусь підказку чи реакцію на прочитане.

— Ви хочете продати платформу для малого бізнесу чи вступити в битву за трон кіберпростору?

Артем вдарив долонею по столу.

— Ось! Я майже так і сказав, тільки менш красиво.

Дамір нахилив голову.

— Надто пафосно?

— Настільки, що я чую барабани.

Нік обережно підняв руку.

— А якщо додати барабани в презентацію?

— Ні, — відповіли троє одночасно.

— Команда жорстока, — зітхнув Нік і потягнувся до пончика.

Аміра сіла поруч із Даміром і відкрила свій документ.