Розділ 10: Репутація, кава і перша атака

Наступного ранку Аміра Савенко прокинулася з відчуттям, ніби вчорашній день не закінчився, а просто поставив її життя на паузу й чекав, коли вона знову відкриє очі.

Телефон лежав поруч на тумбочці. Екран був темний, але Аміра все одно знала: варто лише розблокувати — і там буде студентський чат, повідомлення Лізи, робочі листи, правки до договору Black Shield, коротке повідомлення від Матвія і, можливо, щось від Даміра.

Саме останнє дратувало найбільше.

Не тому, що він написав щось зайве. Навпаки. Після того як Артем підвіз її додому, Дамір надіслав лише одне повідомлення:

Дамір:
Дякую, що не дала їм зробити з тебе плітку. І з нас теж.

Жодного “ти як?”, жодної драматичної турботи, жодного “я розберуся”. Лише коротко, чесно й так, що Аміра кілька хвилин дивилася на екран, перш ніж відповісти.

Аміра:
Я не люблю, коли за мене пишуть чужі версії.

Він відповів майже одразу.

Дамір:
Тоді будемо писати свою.

Цю фразу вона перечитувала довше, ніж хотіла б визнавати.

І тепер зранку, лежачи під ковдрою й дивлячись у стелю, Аміра намагалася переконати себе, що в ній не було нічого особливого. Просто робоча відповідь. Просто проєкт. Просто команда. Просто хаос, який, здається, уже мав власне місце в її голові.

З кухні долинув голос бабусі:

— Аміро, якщо ти зараз не встанеш, я прийду з чаєм, бутербродами й питаннями.

Аміра заплющила очі.

— Питання — це погроза?

— Це реальність, дитинко.

— Жорстоко.

— Життя таке. А ще в мене є варення.

Через десять хвилин Аміра вже сиділа на кухні з чашкою кави й тарілкою тостів. Бабуся Надія уважно розглядала її так, ніби могла зчитати всі нічні думки без пароля.

— Ти вчора повернулася задумана, — сказала вона.

— Я часто задумана.

— Ні, ти часто робиш вигляд, що думаєш про роботу, коли насправді сваришся з життям. А вчора було інакше.

Аміра зробила ковток кави.

— У студентському чаті почали писати дурниці.

Обличчя бабусі одразу стало серйознішим.

— Про тебе?

— Про мене і Black Shield. Натякали, що я співпрацюю з ними не через роботу.

Надія повільно поставила чашку на стіл.

— Які ж люди іноді бідні на розум і багаті на язик.

Аміра не втримала усмішки.

— Гарне формулювання. Можна я його вкраду?

— Бери. Для таких випадків не шкода.

— Я відповіла в чаті. Спокійно. Професійно.

— І злегка боляче?

— Трохи.

— Уся в мене.

Аміра всміхнулася ширше, але потім погляд знову впав на телефон.

— Нік намагається знайти, хто почав. Є натяк, що це хтось із кола R-Data Systems. Але доказів немає.

— Тобто з боку того ввічливого хлопця?

— Матвія. Можливо. А можливо, хтось просто захотів уваги.

— А ти як думаєш?

Аміра покрутила чашку в руках. Вона не хотіла звинувачувати без доказів. Це було проти її принципів. Але те, як швидко чутки з’явилися після того, як вона обрала перший етап із Black Shield, виглядало надто зручно.

— Думаю, комусь не сподобалося, що я не побігла туди, де все красивіше, — сказала вона.

Бабуся кивнула.

— Красиві двері не завжди ведуть у добрий дім.

— Ти сьогодні філософ.

— Я завжди філософ. Просто іноді маскуюся під людину, яка варить чай.

Аміра розсміялася, і напруга трохи відступила. Вона швидко доїла тост, перевірила пошту й побачила, що Дамір уже погодив майже всі її правки до договору. До листа було прикріплене коротке повідомлення:

“Пункти приймаємо. Додали тільки уточнення щодо дедлайнів і погодження додаткових задач. Подивись. Якщо все добре — стартуємо офіційно.”

 Жодних зайвих слів, жодної спроби зробити вигляд, що вона тепер «їхня» повністю, — і саме тому їй нарешті стало значно легше. Наступного ранку університет зустрів її звичним галасом, відлунням кроків у коридорах і десятками допитливих поглядів, від яких хотілося заховатися.

 Аміра відчула це ще біля входу. Не всі дивилися прямо. Дехто лише ковзав очима й одразу відвертався. Хтось, навпаки, привітався трохи голосніше, ніж зазвичай, наче хотів показати підтримку. Чутки після її відповіді не розгорілися — навпаки, багато хто замовк. Але осад залишився. Так завжди буває з плітками: навіть якщо їх швидко спинити, вони встигають торкнутися повітря.

Ліза чекала біля сходів із двома стаканчиками кави й виразом обличчя, який не обіцяв нічого спокійного.

— Я сьогодні офіційно твій охоронець, — заявила вона, простягаючи каву.

— Дуже страшно.

— Між іншим, я можу морально знищувати людей поглядом.

— Ти можеш фізично знищити їх кількістю слів.

— Теж зброя.

Вони рушили коридором. Кілька студентів привіталися з Амірою, Марина з дизайну підійшла й коротко сказала:

— Ти вчора правильно відповіла. Не звертай уваги на дурних.

— Дякую, — сказала Аміра.

Марина кивнула й пішла далі. Ліза задоволено підняла брови.

— Бачиш? Народ підтримує.

— Народ любить драму.

— Так, але сьогодні драма на твоєму боці.

Біля дошки оголошень стояв Матвій.

Аміра побачила його одразу. Він говорив із двома студентами, але коли помітив її, завершив розмову й рушив назустріч. Сьогодні його усмішка була стриманішою. Можливо, через чат. Можливо, через її коротке “Я вірю доказам, не словам”.

— Аміро, — сказав він. — Можна на хвилину?

Ліза одразу стала поруч із таким виглядом, ніби вона не подруга, а адвокат із гострою кавою в руках.

— Можна тут, — відповіла Аміра.

Матвій зрозумів натяк. Його погляд на мить ковзнув по Лізі, потім повернувся до Аміри.

— Я хотів ще раз сказати: те, що сталося в чаті, не має до мене стосунку.

— Добре.

— Ти не віриш.

— Я сказала “добре”. Це означає, що я почула.