Розділ 9: Випробувальний термін для хаосу

Аміра Савенко ніколи не вважала себе людиною, яка приймає рішення під впливом емоцій.

Вона любила логіку, структуру й чітке розуміння, куди веде кожен крок. Якщо треба було обрати проєкт, вона дивилася на умови, перспективу, оплату, дедлайни, ризики й те, наскільки задача допоможе її майбутньому. Емоції могли стояти поруч, махати руками й вимагати уваги, але за кермо вона їх не пускала.

Саме тому зранку, дорогою до офісу Black Shield, Аміра вже втретє повторювала собі, що її рішення було абсолютно професійним.

Black Shield мав потенціал, договір після її правок став нормальним, команда вміла слухати, перший етап співпраці не прив’язував її назавжди, а головне — цей проєкт міг стати сильним кейсом для її портфоліо перед випуском і майбутньою роботою за кордоном, тож усе було логічно, абсолютно, хоча те, що вона йшла до офісу трохи швидше, ніж зазвичай, до логіки не мало жодного стосунку, і те, що вчорашнє повідомлення Даміра вона перечитала перед сном двічі, теж не рахувалося.

— Ні, — сказала вона сама собі, зупинившись біля світлофора. — Це робота.

Жінка поруч із пакетом продуктів обережно глянула на неї й відступила на пів кроку, змусивши Аміру зітхнути й визнати, що тепер вона вже чудово сперечалася із собою на вулиці, тож ще трохи — і Ліза матиме офіційний доказ, що Black Shield погано впливає на її психіку, але біля офісної будівлі, як і завжди, стояв чорний байк Даміра — темний, блискучий, надто помітний, щоб вдавати випадковість, перед яким Аміра сповільнила крок лише на секунду, чесно визнавши цього разу, що байк їй подобався (не власник, а просто байк), та двері офісу відчинилися раніше, ніж вона встигла натиснути дзвінок, і на порозі з’явився Артем із таким виразом обличчя, ніби він або готував урочисту промову, або дуже старанно стримувався, щоб не кинути в неї конфеті.

— Пані консультантко, — сказав він, приклавши руку до серця. — Вітаємо на першому офіційному дні випробувального терміну нашого хаосу.

Аміра примружилася.

— Якщо всередині є кульки, я розвертаюся.

— Кульок немає.

— Конфеті?

Артем помітно засмутився.

— Дамір заборонив.

— Уперше за день він прийняв правильне рішення.

— Я теж так сказав, — пролунав голос Даміра зсередини. — Тільки іншими словами.

Аміра зайшла в офіс і одразу зрозуміла, що команда все одно щось зробила. На дошці з задачами, над її схемою, висів новий стікер великими літерами:

“Випробувальний термін для хаосу: день 1”

Під ним Нік домалював маленький щит, який тримав каву й плакав.

— Це не я, — одразу сказав Артем.

— Це я, — чесно зізнався Нік, піднявши руку з-за монітора. — Він символізує внутрішній стан продукту.

Аміра повільно поставила рюкзак на стілець.

— Ваш продукт плаче?

— Від надії, — уточнив Нік.

— І трохи від страху, — додав Артем.

Дамір стояв біля кавомашини з двома стаканчиками в руках. Сьогодні він виглядав трохи спокійніше, ніж учора після дзвінка батька, хоча в очах усе ще залишалася втома. Він простягнув їй каву.

— Без цукру.

— Стратегічна пам’ять працює, — сказала Аміра, беручи стаканчик.

— Я тренуюся.

Їхні пальці знову торкнулися на коротку мить. Аміра цього разу не відсмикнула руку, але й не дозволила собі затриматися. Просто взяла каву, зробила ковток і повернулася до дошки.

— Починаємо з плану на тиждень. Якщо ви хочете встигнути підготувати нормальну презентацію й не програти Раєвським на першому ж порівнянні, нам треба рухатися швидко.

Артем нахилився до Ніка й прошепотів достатньо голосно, щоб усі почули:

— Мені подобається, коли вона каже “нам”.

— Я сказала “нам” у робочому сенсі, — уточнила Аміра.

— Звичайно, — кивнув Артем. — Ми всі саме так і почули. Абсолютно без емоцій.

Дамір приховав усмішку за ковтком кави. Аміра кинула на них обох погляд.

— Ще одне слово — і я перейменую ваш продукт на “Black Shame”.

Нік завмер.

— Не треба. Він і так у терапії.

Робоча зустріч почалася майже нормально. Саме “майже”, бо з Black Shield інакше, здається, не бувало. Аміра розклала задачі на три напрямки: швидкі правки для головної сторінки, нова структура клієнтського кабінету й оновлення презентації. Дамір відповідав за зміст і бізнесову логіку, Артем — за дедлайни, контакти й презентаційні матеріали, Нік — за технічне втілення.

Перші п’ятнадцять хвилин усе йшло добре, а на шістнадцятій Нік запропонував додати “дуже маленьку, майже непомітну” анімацію на головний екран. Аміра повільно повернула до нього голову.

— Нік.

— Я вже зрозумів. Ні.

— Молодець.

— А якщо вона не буде кліпати?

— Нік.

— Все. Я мовчу.

Артем, який записував задачі, тихо засміявся.

Дамір сидів навпроти Аміри й дивився на нову структуру головної сторінки. Він був зосереджений, але час від часу його погляд піднімався на неї. Не надовго. Лише на секунду. Але Аміра відчувала ці секунди гостріше, ніж хотіла б. Вона говорила про клієнтський шлях, про прості формулювання, про довіру замість страху, а сама час від часу ловила думку, що Дамір дуже уважний, коли слухає. І що ця увага не схожа на ввічливість Матвія.

Матвій дивився так, ніби оцінює можливість. Дамір — так, ніби справді чує. Це було небезпечно.

— Тут треба змінити перший екран, — сказала Аміра, показуючи на макет. — Замість “Комплексна система аналізу цифрових ризиків” пишемо простіше. Наприклад: “Дізнайтеся, де ваш бізнес втрачає захист — до того, як цим скористається хтось інший”. Артем одразу підняв голову.

— Оце вже звучить.

Нік кивнув.

— Я б натиснув.

Дамір дивився на текст мовчки, потім перевів погляд на Аміру.

— Це добре.

— Я знаю.

— Скромність сьогодні не прийшла?

— Вона не входить у перший етап співпраці.

— А в другий?