Розділ 8: Кава без тиску і з присмаком ревнощів

Аміра Савенко чесно намагалася переконати себе, що зустріч із Матвієм Раєвським — це просто робоча розмова.

Не побачення, не зрада Black Shield, не гра на два боки й точно не причина, щоб відчувати дивне напруження щоразу, коли вона згадувала темний погляд Даміра Коваленка біля вікна офісу. Вона була незалежною спеціалісткою, ще ні з ким не підписала договір і мала повне право подивитися всі варіанти перед тим, як приймати рішення.

Це було логічно. Доросло. Професійно.

І саме тому її дратувало, що дорогою до університету вона вже втретє відкривала чат із Даміром, хоча нічого нового там не було.

Останнє повідомлення від нього залишилося ще з учорашнього вечора.

Дамір:
Договір надіслав. Подивись, коли матимеш час.
І не працюй до ночі. Наш хаос завтра ще знадобиться тобі живим.

Аміра тоді відповіла коротко:

Аміра:
Ваш хаос переоцінює свою важливість.

На що Дамір написав:

Дамір:
Але ти все одно його перевіряєш.

Вона не відповіла, бо відповідь була б або занадто різкою, або занадто чесною, а жоден із цих варіантів їй не подобався.

— Ти зараз дивишся в телефон так, ніби там або важливий лист, або чоловік із проблемним характером, — сказала Ліза, наздоганяючи її біля входу в університет.

Аміра швидко заблокувала екран.

— Там розклад.

— У розкладу з’явився байк?

— Лізо.

— Все, я зрозуміла. Розклад у чорній сорочці не обговорюємо.

Аміра видихнула й рушила до корпусу. Ліза йшла поруч із виглядом людини, яка дуже старається не ставити двадцять запитань одразу, але внутрішньо вже програла цю битву.

— Ти сьогодні підеш до Матвія? — не витримала вона за кілька секунд.

— Так.

— І Дамір знає?

— А чому він має знати?

Ліза зупинилася так різко, що мало не врізалася в студента з кавою.

— О, цікаво. Ти відповіла питанням на питання. Це означає, що ти сама не знаєш, чи має.

— Я не зобов’язана звітувати перед Даміром.

— Звісно, ні. Ти просто вчора стояла біля його офісу, поки він дивився на тебе з вікна, а сьогодні йдеш пити каву з його конкурентом. Абсолютно звичайний четвер.

— Це робота.

— У твоєму житті робота почала виглядати підозріло романтично.

— У твоїй голові все виглядає романтично, якщо там є кава й хлопець.

— Неправда. Якщо хлопець нудний, я просто кажу “кава”.

Аміра не втрималася й усміхнулася.

Університет цього ранку був надто шумним. У коридорах обговорювали майбутні презентації, дедлайни, нові стажування й оголошення двох компаній, які несподівано стали головною темою факультету. Black Shield і R-Data Systems ніби перетворилися на два табори: хтось казав, що у Раєвських більше шансів, бо в них фінансування й досвід, хтось — що проєкт Даміра виглядає живішим і сміливішим, навіть якщо поки хаотичний.

Аміра дуже намагалася не слухати. Не вийшло.

Біля дошки оголошень Олег уже пояснював двом першокурсникам, що “ринок кібербезпеки зараз на підйомі”, хоча ще тиждень тому плутав двофакторну автентифікацію з паролем від пошти. Побачивши Аміру, він одразу пожвавішав.

— Аміро, ти вже вирішила, куди підеш? До Black Shield чи R-Data?

— Я ще не вирішила, чи хочу відповідати на це питання.

— Просто всі обговорюють. Кажуть, якщо AmiCore піде до Даміра, це сильно підніме їхній проєкт. А якщо до Матвія — то R-Data одразу забере найсильніший студентський ресурс.

Аміра повільно повернула до нього голову.

— Олеже, я не ресурс.

Він одразу почервонів.

— Я не те мав на увазі.

— Сподіваюся.

Ліза схрестила руки на грудях.

— Запам’ятай, Олеже: Аміра не ресурс. Аміра — стихійне явище з ноутбуком.

— Дякую, — сухо сказала Аміра. — Це значно краще.

— Я стараюся.

Після першої пари Аміра отримала повідомлення від Матвія.

Матвій:
Кав’ярня біля старого корпусу, о 13:30. Я забронював столик біля вікна. Якщо тобі незручно, можемо перенести.

Вона відповіла коротко:

Аміра:
Підходить.

Майже одразу в чаті з’явилася відповідь:

Матвій:
Чудово. Обіцяю, жодної нудної презентації. Тільки розмова.

Аміра дивилася на ці слова й відчувала, що саме обіцянка “тільки розмова” чомусь звучить менш безпечно, ніж якби він написав “візьми ноутбук і готуйся страждати над демо”.

Ліза, яка сиділа поруч в аудиторії, звісно, усе побачила.

— Він навіть столик забронював?

— Це нормально.

— Для робочої зустрічі?

— Так.

— Біля вікна?

— Лізо.

— Я просто питаю. Може, у світі кібербезпеки столик біля вікна — це стандартний елемент переговорів.

Аміра сховала телефон у сумку.

— Ти йдеш зі мною?

— Ні. Я б із радістю, але ти маєш сама подивитися, що він хоче. Інакше я буду коментувати, а ти потім скажеш, що я заважаю твоєму професійному аналізу.

— Ти справді заважатимеш.

— Саме тому я мудро не піду. Але чекаю повний звіт із деталями, інтонаціями й описом його погляду.

— Ти нестерпна.

— Зате корисна.

О 13:30 Аміра зайшла в кав’ярню біля старого корпусу.

Це було спокійне місце з високими вікнами, дерев’яними столиками й запахом свіжої випічки. Тут часто сиділи викладачі, старшокурсники й ті студенти, які хотіли виглядати серйознішими, ніж дозволяли їхні конспекти. Матвій справді забронював столик біля вікна. Він уже чекав, підвівся, коли побачив її, і відсунув стілець.

— Дякую, я сама, — сказала Аміра, перш ніж він встиг зробити це повністю.

Матвій не образився. Лише усміхнувся й сів навпроти.

— Запам’ятаю.

— Краще одразу.

— Ти не любиш, коли за тебе щось вирішують.

— Це помітно?

— Дуже.

— Добре.

Офіціантка принесла меню. Матвій замовив еспресо, Аміра — каву без цукру. Він уважно помітив це, але не прокоментував так, як зробив би Дамір. І Аміра чомусь подумала, що Дамір, мабуть, сказав би щось про стратегічні дані або виживання команди.