Розділ 7: Коли хаос починає чекати саме тебе

Наступного ранку Аміра прокинулася раніше за будильник.

Це було поганим знаком.

Зазвичай її організм вважав ранній підйом особистою образою, а будильник — зрадником, якого треба було вимикати з таким виразом обличчя, ніби вона веде переговори з ворогом. Але сьогодні вона розплющила очі ще до першого сигналу, кілька секунд дивилася в стелю й намагалася зрозуміти, чому в голові вже крутиться структура нового клієнтського кабінету Black Shield.

Після цього стало зовсім очевидно: ситуація виходила з-під контролю.

Аміра повернула голову до ноутбука, який стояв на столі, ніби мовчазно чекав, коли вона визнає поразку. У відкритому документі з вечора залишилися нотатки: “переробити головний екран”, “прибрати агресивну подачу”, “сформулювати простий клієнтський сценарій”, “Дамір — не давати команді розповзатися в різні боки”.

Вона насупилася. Останній пункт точно був зайвим. Або ні.

— Це не моя проблема, — сказала Аміра в порожню кімнату.

Ноутбук, на щастя, не відповів.

З кухні долинув звук чайника й бабусин голос:

— Якщо ти вже сперечаєшся з технікою, значить, день буде цікавий.

Аміра сіла на ліжку й провела долонями по обличчю.

— Я не сперечаюся. Я встановлюю межі.

— З ноутбуком?

— З життям.

— Життя рідко слухає, але спроба гарна.

На кухні бабуся Надія вже накривала сніданок. Маленька квартира була наповнена запахом чаю, підсмаженого хліба й яблучного варення, яке бабуся варила так, ніби мала секретний договір із дитинством. Аміра сіла за стіл із чашкою кави й телефоном у руці, намагаючись не дивитися на повідомлення, яке прийшло ще вночі від Даміра.

Дамір:
Офіс буде відкритий з десятої. Якщо прийдеш, хаос обіцяє поводитися пристойно.

Вона не відповіла одразу. Потім не відповіла перед сном. Потім прокинулася раніше за будильник і першим ділом усе одно перечитала повідомлення.

Це було вже підозріло.

— Ти сьогодні знову до того проєкту? — запитала бабуся, ставлячи перед нею тарілку.

— Можливо.

— “Можливо” в твоєму виконанні означає “так, але я ще ображена на факт власної зацікавленості”.

Аміра підняла на неї погляд.

— Ти занадто добре мене знаєш.

— Я тебе виростила. Це дає мені певні переваги.

— Я ще не погодилася працювати з ними.

— Я це вже чула. І вчора. І позавчора. Думаю, завтра теж почую, але з новими подробицями.

Аміра взяла тост, намазала на нього варення й зробила вигляд, що дуже зайнята цим процесом. Бабуся вміла говорити м’яко, але так точно, що будь-який захист ставав смішним. І найгірше було те, що вона не наполягала. Не підштовхувала до Даміра, не радила обирати Black Shield, не казала, що “такий шанс не можна втрачати”. Вона просто помічала, що Аміра вже подумки там.

В офісі зі слабким сайтом, впертим власником, балакучим Артемом, Ніком із ключами в холодильнику й кавомашиною, яка чомусь справді запрацювала при ній.

— Мені просто цікаво, чи вони витримають нормальний темп, — сказала Аміра.

— Звісно.

— Це не про Даміра.

— Я ще раз уточнюю: я нічого не казала про Даміра.

— Але подумала.

— Думки старших людей треба поважати.

Аміра не втрималася й засміялася.

Через годину вона вже йшла до університету. Погода була світла, трохи прохолодна, з таким ранковим повітрям, яке змушувало вірити, що день може бути продуктивним, навіть якщо вчора ти заснула над конкурентним аналізом. У рюкзаку лежав ноутбук, у телефоні — графік задач, у голові — приблизний план того, що треба сказати Даміру й Артему, щоб вони перестали бігти одночасно в десять боків.

Біля входу в університет її, звісно, вже чекала Ліза.

Подруга стояла з кавою, булочкою й таким виразом обличчя, ніби збиралася допитувати свідка.

— Я бачила Даміра, — сказала вона замість привітання.

Аміра навіть не зупинилася.

— Вітаю.

— Він приїхав на байку.

— Несподівано для людини, яка їздить на байку.

— І говорив з Артемом біля входу. Виглядав серйозним.

— Можливо, вони обговорювали роботу.

— А можливо, він дивився, чи ти вже прийшла.

Аміра повільно повернула до неї голову.

— Лізо, ти сьогодні вже почала вигадувати до сніданку?

— Я не вигадую, я інтерпретую атмосферу.

— Твоя атмосфера має забагато фантазії.

— А твоя реальність має забагато хлопців, які пишуть тобі про хаос.

Аміра зупинилася.

— Ти звідки знаєш?

Ліза засяяла.

— Тобто він справді написав?

— Я сама щойно здала себе, так?

— Красиво й без опору.

Аміра видихнула й рушила далі коридором.

Університет жив своїм звичайним життям, але тепер у ньому з’явився новий шар. Раніше Аміра просто ходила на пари, відповідала на повідомлення клієнтів, сварилася з дедлайнами й намагалася не втручатися в чужі стартапні мрії. Тепер у коридорах висіли два оголошення, студенти обговорювали Black Shield і R-Data Systems, Матвій усміхався їй так, ніби вмів чекати, а Дамір поводився так, ніби не тисне, але все одно залишався десь у полі її уваги.

Це було незручно.тІ трохи цікаво.

Пара з проєктного менеджменту пройшла в напівробочому режимі. Викладач говорив про розподіл задач, дедлайни й відповідальність у команді, а Аміра паралельно думала, що якби він побачив дошку Black Shield, то або заплакав би, або поставив би її як приклад того, чому хаос не можна називати гнучкою методологією.

Ліза нахилилася до неї й прошепотіла:

— Ти знову думаєш про їхню дошку?

— Ні.

— Ти намалювала три колонки в конспекті.

Аміра опустила погляд і побачила, що на полях справді з’явилася схема: “продукт”, “подача”, “команда”. Вона повільно закрила ручку.

— Це випадково.

— Ти зараз звучиш як людина, яка випадково погодиться на контракт.

— Я не погоджуся випадково.