Розділ 5: Офіс, де хаос мав пароль від Wi-Fi

Офіс Black Shield виявився зовсім не таким, як Аміра очікувала.

Вона не знала, що саме уявляла дорогою на другий поверх. Можливо, щось темне, пафосне й надто серйозне, з чорними стінами, великим логотипом у вигляді щита та людьми, які говорять про кібербезпеку таким голосом, ніби щойно повернулися з таємної місії. Після Дамірового байка, клубу й репутації хлопця, який живе за власними правилами, вона була готова до будь-якої драматичної картинки.

Натомість її зустрів невеликий світлий офіс із великими вікнами, білими стінами, двома робочими зонами, скляною перегородкою, дошкою із задачами й кавомашиною, на якій хтось приклеїв стікер: “Працює тільки після компліментів”.

Поруч зі стікером іншим почерком було дописано: “Не вірте. Вона не працює навіть після молитви”.

Аміра зупинилася біля входу й повільно оглянула приміщення. На столах стояли ноутбуки, монітори, чашки, дроти, кілька блокнотів, упаковка печива й маленький кактус у горщику, який виглядав так, ніби вже бачив занадто багато дедлайнів. На одній стіні висіла дошка з розписаними задачами, стрілками, датами й кількома хаотичними малюнками, серед яких Аміра одразу впізнала сердитий щит.

— Це він? — запитала вона, показавши на малюнок. — Той самий щит, який мав кліпати?

Артем, який саме виходив із маленької переговорної з ноутбуком у руках, одразу пожвавішав.

— Ти оцінила ідею з першого погляду. Я знав, що в тобі є смак.

— Я оцінила рівень загрози.

— Теж комплімент, якщо дивитися з правильного боку.

Дамір зачинив за ними двері й кинув ключі на маленьку тумбу біля входу. Він виглядав у цьому просторі інакше, ніж у клубі чи університетському коридорі. Там його оточували чужі погляди, плітки, шум і те відчуття небезпеки, яке люди самі домальовували до хлопця на байку. Тут він був більш зосередженим. Менше демонстративної зухвалості, більше контролю. Наче офіс був не місцем, де він грає роль, а територією, за яку справді відповідає.

Аміра помітила це проти власної волі.

І одразу вирішила не робити з цього жодних висновків.

— У нас невелика команда, — сказав Дамір, проходячи до робочої зони. — Я, Артем, Нік, іноді ще двоє хлопців на фрилансі по бекенду й безпеці. Дизайнера постійного немає.

— Це помітно, — сказала Аміра.

Артем притиснув ноутбук до грудей.

— Мені здається, ми ще не пережили попередню порцію правди.

— Тоді краще сядьте.

Із-за одного з моніторів піднялася рука.

— Я вже сиджу. Можна мені не брати участь у болю?

Аміра повернула голову й побачила хлопця років двадцяти двох із розпатланим світлим волоссям, круглими окулярами й худі кольору мокрого асфальту. Перед ним стояли два монітори, один ноутбук і чашка з написом: “Не чіпай мене, я компілююся”.

— Це Нік, — представив його Артем. — Наш технічний чарівник, людина, яка може знайти помилку в коді, але не може знайти власні ключі вже третій день.

Нік підняв палець.

— По-перше, ключі знайшлися.

— Де?

— У холодильнику.

Аміра повільно кліпнула.

Нік знизав плечима.

— Я був втомлений. І хотів, щоб вони були в безпеці.

— У холодильнику? — перепитала вона.

— Там точно ніхто не шукав.

Артем розвів руками.

— Ось бачиш, у нас усе логічно, якщо дуже не заглиблюватися.

Аміра не стримала усмішки. Офіс виявився не пафосним і не темним, а живим. Трохи хаотичним, трохи смішним, із людьми, які явно багато працювали й не завжди пам’ятали, що світ існує за межами задач, кави й дедлайнів. Це було неідеально.

Але не фальшиво.

— Аміра Савенко, — сказав Дамір, дивлячись на Ніка. — AmiCore.

Нік завмер.

Потім повільно зняв окуляри, протер їх краєм худі, знову надів і подивився на неї вже значно уважніше.

— Та сама AmiCore?

Аміра зітхнула.

— Залежить від того, що про неї говорять.

— Що вона на одному хакатоні за ніч переписала модуль, який команда з п’яти людей не могла запустити три дні.

— Перебільшення.

— Тобто не переписала?

— Переписала. Але не весь модуль.

Нік подивився на Даміра.

— Вона мені вже подобається.

— Вона ще нічого не зробила, — сказав Дамір.

— Вона сказала “не весь модуль” так, ніби це дрібниця. Мені цього достатньо.

Аміра поставила каву на край столу й дістала ноутбук. Вона відчула, як погляд Даміра затримався на її рухах: не нав’язливо, не так, щоб стало неприємно, але достатньо уважно, щоб вона це помітила. І, звісно, її це роздратувало. Бо значно легше працювати, коли людина поруч просто замовник, а не хлопець, який уміє мовчати так, що від цього стає шумно всередині.

— Давайте одразу домовимося, — сказала вона, відкриваючи ноутбук. — Я не обіцяю працювати з вами повноцінно. Я прийшла подивитися процеси, команду й зрозуміти, наскільки все погано.

— Надихає, — прошепотів Артем.

— Я можу сказати “наскільки все перспективно”, якщо так легше.

— Ні, після цього стане ще страшніше.

Дамір підійшов до дошки із задачами.

— Показуємо усе як є?

— Саме так, — відповіла Аміра. — Якщо почнете прикрашати, я все одно помічу.

— Не сумнівався.

Його голос прозвучав спокійно, але в ньому була легка усмішка. Аміра підняла на нього погляд.

— Ви завжди так швидко погоджуєтесь, коли вам погрожують аудитом?

— Тільки якщо аудит тримає в руках людина, яка, здається, може врятувати нам кілька місяців роботи.

— Комплімент?

— Факт.

Вона хотіла знайти саркастичну відповідь, але не одразу змогла. Це теж було неприємно. З компліментами вона справлялася легко, якщо вони були очевидними, красивими чи надто гладкими. Матвій саме так і говорив: приємно, правильно, без гострих кутів. Дамір робив інакше. Він не намагався підсолодити слова. Просто називав речі так, ніби справді в них вірив.