Розділ 4: Аудит, після якого хочеться кави і тиші

Аміра Савенко прийшла в університет із сімома сторінками аудиту, двома годинами сну й дуже чітким наміром не втягуватися в чужий хаос глибше, ніж цього вимагала професійна цікавість.

Намір був хороший.

Майже шляхетний.

Проблема полягала в тому, що Black Shield уже встиг забрати в неї пів ночі, а це означало лише одне: проєкт був не настільки поганим, щоб вона могла з чистою совістю його проігнорувати. І не настільки хорошим, щоб не хотілося взяти червону ручку, відкрити всі їхні файли й навести порядок там, де порядок явно давно просився на волю.

Ліза зрозуміла це одразу, щойно побачила її біля входу в університет.

— О ні, — сказала вона, зупинившись посеред сходів із кавою в руці. — У тебе обличчя “я просто подивилася, а потім випадково написала план порятунку”.

Аміра поправила рюкзак на плечі й кинула на подругу втомлений погляд.

— Це не план порятунку. Це первинний аудит.

— Сім сторінок?

— Ти не бачила додатки.

Ліза повільно приклала долоню до грудей.

— Я зараз заплачу від гордості й страху одночасно.

— Не драматизуй.

— Аміро, нормальні люди, коли кажуть “я подивлюся”, справді дивляться. Максимум роблять три нотатки й забувають. Ти ж після фрази “проєкт сирий” зазвичай ідеш у режим богині цифрового правосуддя.

— Дуже смішно.

— Я не жартую. У тебе навіть хода сьогодні така, ніби ти несеш вирок.

Аміра хотіла відповісти щось різке, але позіхнула так невчасно, що вся її суворість розсипалася. Ліза одразу простягнула їй каву, явно припасену заздалегідь.

— Бери. Це не кава, це гуманітарна допомога твоїй нервовій системі.

— Дякую, — визнала Аміра й зробила ковток. — Я спала нормально.

— Скільки?

— Достатньо.

— Це не цифра.

— Цифри іноді травмують.

— Тобто мало.

Аміра не стала заперечувати. Вона справді заснула пізно, бо після Black Shield відкрила ще презентацію Матвія, потім знову повернулася до Black Shield, потім написала порівняльні нотатки, потім видалила порівняння, бо офіційно не збиралася нікого порівнювати. Після цього ще пів години дивилася на перший екран клієнтського кабінету Даміра й думала, що якби хтось перестав ховати нормальну ідею за технічним безладом, із цього могло б вийти щось сильне.

Вона ненавиділа такі думки.

Вони завжди закінчувалися роботою.

У коридорі біля дошки оголошень уже стояло кілька студентів. Оголошення Black Shield досі висіло на місці, але тепер поруч із ним хтось прикріпив другий аркуш — глянцевий, якісний, із дорогим друком і логотипом R-Data Systems. На ньому було написано, що компанія Раєвських запрошує талановитих студентів на презентацію нової програми стажування у сфері кібербезпеки, цифрової аналітики й захисту бізнес-даних.

Аміра зупинилася.

Ліза теж.

— Ого, — протягнула подруга. — Це вони швидко.

Аміра мовчки прочитала текст. Усе було зроблено красиво. Дуже красиво. Структура, дизайн, формулювання, обіцянки, QR-код, дата презентації. Якщо оголошення Black Shield виглядало як чесний студентський виклик, то аркуш R-Data Systems виглядав як візитівка компанії, яка вже знає, що має гроші, ім’я і достатньо впевненості, щоб не просити уваги, а забирати її.

— Матвій не втрачає часу, — сказала Ліза.

— Він і не планував.

— Ти підеш на їхню презентацію?

— Можливо.

— А до Даміра?

Аміра відпила каву, не відриваючи погляду від двох оголошень.

— Я сьогодні передам їм аудит.

— І?

— І все.

Ліза повернулася до неї всім корпусом.

— Ти ж сама в це не віриш.

— Мені не обов’язково вірити. Мені достатньо сказати це впевнено.

— Тобто ти справді підеш на зустріч із Даміром?

— Це робоча зустріч.

— Звичайно. А я просто людина, яка випадково стоїть поруч і дуже старається не сміятися.

Аміра вже відкрила рот, щоб відповісти, але в цей момент коридором пройшов сам Матвій Раєвський. Він з’явився так доречно, ніби мав особистий договір із драматичними паузами. Темний піджак, світла сорочка, акуратна зачіска, усмішка, яка виглядала теплою рівно настільки, щоб їй повірили ті, хто не придивляється уважніше.

Побачивши Аміру біля оголошень, він зупинився.

— Доброго ранку, Аміро.

— Доброго.

— Бачу, ти вже помітила наше запрошення.

— Воно складно ігнорувати. Воно майже світиться бюджетом.

Ліза тихо кашлянула, ховаючи усмішку за стаканчиком кави.

Матвій не образився. Навпаки, його погляд став ще більш зацікавленим.

— Візуальна подача має значення. Особливо коли продукт претендує на серйозний рівень.

— Згодна, — сказала Аміра. — Але подача має допомагати продукту, а не замінювати його.

Його усмішка ледь помітно змінилася. Не зникла, але стала уважнішою.

— Ти вже дивилася наші матеріали?

— Частково.

— І?

— Красиво.

Матвій чекав продовження, але Аміра не поспішала його давати. Ліза поруч дивилася на неї з таким захопленням, ніби спостерігала фінал спортивного турніру.

— Лише красиво? — уточнив Матвій.

— Я не роблю висновки після поверхневого перегляду.

— Розумний підхід.

— Зручний, коли не хочеш образити людину в коридорі до першої пари.

На мить у його очах блиснуло щось схоже на справжню реакцію, але він швидко повернув собі контроль. Матвій явно не звик, що його ввічливість не обеззброює співрозмовника з першої хвилини.

— Мені подобається твоя прямота, — сказав він.

— Її часто плутають із проблемою.

— Я б назвав це перевагою. У правильній команді.

Аміра трохи нахилила голову.

— У правильній команді чи у вашій?

— Хотілося б, щоб це було одне й те саме.

Ліза ледве втрималася, щоб не видати звук, який міг би зруйнувати всю серйозність моменту. Аміра ж подивилася на Матвія спокійно, майже нейтрально, хоча всередині відзначила: гарно. Він умів говорити. Не нахабно, не прямо, але так, щоб кожна фраза звучала як запрошення в кращу версію майбутнього.