Розділ 3: Талант не продається. Але іноді цікавиться

Аміра Савенко не любила, коли її день перетворювався на чужу шахову партію.

Особливо якщо фігурами в цій партії раптом ставали два самовпевнені хлопці на останньому курсі, один із яких дивився так, ніби звик перемагати не словами, а самим фактом своєї присутності, а другий усміхався настільки правильно, що хотілося перевірити, чи не захована за цією ввічливістю окрема інструкція з маніпуляцій.

Дамір Коваленко і Матвій Раєвський з’явилися в її житті надто різко.

Один — через нічний клуб, камери й компанію з кібербезпеки, яка, на жаль, мала потенціал.
Другий — через бездоганну усмішку, дорогий піджак і пропозицію, що звучала так, ніби її вже встигли красиво запакувати для презентації.

І обидва чомусь вирішили, що Аміра має захотіти в це втягнутися.

Саме тому дорогою додому вона йшла швидко, з ноутбуком у рюкзаку, навушниками у вухах і таким виразом обличчя, через який навіть перехожі інтуїтивно поступалися їй дорогою. Ліза, звісно, написала вже сім повідомлень, три з яких складалися лише з великих літер і знаків оклику.

Ліза:
Ти ж розумієш, що це не просто проєкт???
Це вже сюжет!!!
Я вимагаю бути свідком на всіх важливих сценах.
І не кажи мені, що тобі не цікаво.
Я бачила твоє обличчя.
Ти думала.
А коли ти думаєш — комусь погано.

Аміра зупинилася біля світлофора, прочитала все це й набрала відповідь однією рукою.

Аміра:
Мені цікаво тільки з професійної точки зору.

Відповідь прийшла майже миттєво.

Ліза:
Оце і є найстрашніший вид цікавості у твоєму виконанні.

Аміра закотила очі, але усмішка все ж з’явилася. Ліза іноді дратувала її своєю здатністю бачити те, що Аміра сама ще не хотіла формулювати. Звісно, їй було цікаво. Не Дамір. Не його темні очі, спокійний голос і звичка відповідати так, ніби кожна її різкість не відштовхує, а навпаки — змушує його уважніше слухати. І точно не Матвій із його ідеально поставленими компліментами.

Їй був цікавий Black Shield.

Справді.

Продукт виглядав сирим, але не порожнім. Це було головне. Аміра бачила багато проєктів, які складалися лише з красивих слів, презентацій на десять слайдів і людей, що вміли голосно говорити про майбутнє, не маючи жодної робочої деталі в теперішньому. У Даміра й Артема все було навпаки: всередині щось працювало, але зовні виглядало так, ніби його не випустили з технічної кімнати в нормальний світ.

Це можна було виправити. І саме ця думка її дратувала найбільше.

Бо коли Аміра бачила задачу, яку можна було виправити, їй ставало складно пройти повз.

Вдома її зустрів запах тушкованої картоплі, тепле світло на кухні й бабуся Надія, яка сиділа за столом із окулярами на кінчику носа та уважно розглядала телефон.

— Тільки не кажи, що ти освоюєш TikTok, — сказала Аміра, знімаючи куртку в коридорі. — Я ще морально не готова до твоєї кар’єри блогерки.

Бабуся підняла погляд.

— Я шукаю рецепт пирога.

— У телефоні?

— А де ще? У твоєму ноутбуці я боюся щось натиснути й випадково продати квартиру іноземцям.

Аміра розсміялася й зайшла на кухню. Після університетського шуму, дивних зустрічей і кав’ярні, де повітря було наповнене напругою сильніше, ніж ароматом кави, ця кухня здавалася окремою планетою. Тут усе було простим: стіл із квітчастою скатертиною, чашки в шафці, вазон на підвіконні, бабусині капці біля батареї й тиша, у якій не треба було нічого доводити.

— Як університет? — запитала Надія.

— Як завжди. Люди вдають, що знають, куди йдуть, викладачі вдають, що вірять людям, а дошка оголошень знову намагається втягнути мене в пригоди.

Бабуся уважно подивилася на неї поверх окулярів.

— Пригоди після вчорашнього вечора продовжуються?

Аміра зупинилася біля холодильника.

— Чому ти питаєш так, ніби вже знаєш відповідь?

— Бо ти зайшла додому не з обличчям людини, яка просто здала конспект. Ти зайшла з обличчям людини, яку хтось зацікавив, але вона дуже зла, що це сталося.

— Мене ніхто не зацікавив.

— Я сказала “хтось” чи “щось”?

Аміра відкрила холодильник, хоча нічого звідти не хотіла.

— Бабусю.

— Що?

— Не починай.

— Я ще навіть не сіла зручніше.

Аміра дістала пляшку води, закрила холодильник і сіла за стіл. Вона могла не розповідати. Могла сказати, що втомилася, піти в кімнату, відкрити ноутбук і сховатися за роботою, як робила багато разів. Але бабуся була не просто людиною, яка її виховала. Вона була єдиним місцем, де Аміра іноді дозволяла собі не тримати оборону.

— Пам’ятаєш клуб? — почала вона.

— Після твого ранкового пояснення я не впевнена, що колись його забуду.

— Його власник знайшов мене в університеті.

Надія повільно зняла окуляри.

— Знайшов?

— Не так, як звучить. Він переглянув камери, зрозумів, що я не винна, а потім через відкриту інформацію дізнався, хто я.

— Це все ще звучить не надто заспокійливо.

— Я теж так сказала.

— Розумна дівчинка.

— Але він не вимагав грошей. Справжній винуватець оплатить дрібні збитки. Дамір хоче, щоб я подивилася їхній проєкт.

— Дамір?

Аміра завмерла.

— Це ім’я.

— Я зрозуміла, що не назва прального порошку.

— Бабусю.

— Просто уточнюю. Розповідай далі.

Аміра коротко пояснила про Black Shield, кібербезпеку, Артема, оголошення в університеті й Матвія Раєвського, який теж з’явився дуже вчасно зі своєю пропозицією. Вона намагалася говорити спокійно й професійно, але Надія слухала так уважно, ніби між рядками було значно більше, ніж Аміра хотіла показати.

— І що ти думаєш? — запитала бабуся, коли вона закінчила.

— Думаю, що в мене і так багато роботи.

— Це я чую від тебе з першого курсу.

— Бо це правда.

— Правда не завжди причина відмовлятися від усього нового.