Розділ 2: Десять хвилин, які нічого не вирішують

Дамір Коваленко не любив чекати.

Не тому, що був нетерплячим. Навпаки, у справах він умів бути холодним, уважним і достатньо витриманим, щоб не кидатися в рішення лише через емоції. Але очікування без контролю дратувало його значно сильніше, ніж відкрита проблема. Якщо щось ламалося — він ремонтував. Якщо хтось підводив — робив висновки. Якщо виникав конфлікт — розбирався.

Але Аміра Савенко не вкладалася в жодну з цих категорій.

Вона не була просто гостею, яка влаштувала неприємний інцидент у клубі. Не була винною, бо камери показали все достатньо чітко. Не була наляканою студенткою, якій можна було спокійно пояснити ситуацію й отримати вибачення. І точно не була випадковою дівчиною з гострим язиком, хоча перше враження дуже переконливо намагалося довести протилежне.

Вона була AmiCore.

І саме це найбільше псувало Дамірові плани.

— Ти дивишся на дошку з задачами так, ніби вона тобі винна гроші, — сказав Артем, розвалившись у кріслі навпроти й крутячи в руках маркер. — Або ні. Гірше. Так ти дивився на викладача з фінансового менеджменту, коли він сказав, що твій бізнес-план “занадто амбітний для студента”.

Дамір стояв біля скляної стіни невеликого офісу, який вони з Артемом орендували на другому поверсі будівлі неподалік від клубу. Офіс був неідеальний, зате їхній. Дві кімнати, скляна перегородка, кілька робочих столів, дошка із задачами, кавомашина, яка працювала лише після лагідних погроз, і велике вікно з видом на вулицю, де внизу стояв його байк.

Для когось це було б занадто мало. Для Даміра — достатньо, щоб почати.

На дошці маркером були виписані основні задачі Black Shield: прототип клієнтського кабінету, сайт, структура презентації для партнерів, опис послуг, модель захисту даних для малого бізнесу, дизайн системи повідомлень, візуальна айдентика. Поруч Артем домалював маленький щит із очима, який мав вигляд ображеного їжака.

Дамір уже двічі просив його не малювати на робочій дошці. Артем двічі погоджувався і продовжував.

— Наш бізнес-план справді був амбітний, — відповів Дамір, не відводячи погляду від списку. — Просто викладач звик до студентів, які мріють відкрити кав’ярню, а не платформу для захисту даних.

— Кав’ярня теж непогано. Кава не свариться з тобою в коридорі університету.

— Зате її легше пролити.

— Аміру, до речі, теж краще не проливати. Вона може повернутися кислотою.

Дамір кинув на нього короткий погляд.

Артем підняв руки в мирному жесті, але усмішка з його обличчя не зникла.

— Що? Я просто кажу, що дівчина вражаюча. Вона за три хвилини зробила з нашим оголошенням те, на що я морально не наважувався два тижні: сказала, що воно розмите, логотип агресивний, а цільова аудиторія звучить так, ніби ми захищаємо всіх від усього. І знаєш, що найгірше?

— Що?

— Вона права.

Дамір це знав.

Саме тому йому хотілося, щоб вона прийшла о четвертій у кав’ярню біля третього корпусу. Не через нічний клуб, не через дрібні збитки й не через те, що вона втекла, залишивши після себе кілька розбитих келихів і дуже багато здивованих поглядів. Усе це було другорядним. Хлопець, який почав конфлікт, уже отримав дзвінок від адміністратора, його дані були в охорони, і питання компенсації закривалося без участі Аміри.

Дамір не мав до неї претензій.

Але мав інтерес.

І це було значно небезпечніше.

— Вона може нам допомогти, — сказав він нарешті.

— Вона може нас знищити морально, ще навіть не відкривши ноутбук, — уточнив Артем. — Але так, допомогти теж може.

Дамір підійшов до столу, взяв папку з короткою презентацією й перегорнув кілька сторінок. На екрані ноутбука був відкритий їхній тестовий сайт, який після слів Аміри справді виглядав так, ніби його робили вночі, після трьох енергетиків і сварки з дизайнером, якого в них ніколи не було.

Технічно продукт мав потенціал. Вони будували платформу, яка могла допомагати малому й середньому бізнесу перевіряти базові ризики: слабкі паролі, небезпечні доступи, відкриті вразливості сайтів, підозрілі входи, проблеми з обробкою клієнтських даних. Для великих компаній такі рішення вже існували, але для невеликих бізнесів усе часто закінчувалося порадою “поставте складніший пароль” і надією, що ніхто не зацікавиться їхньою базою клієнтів.

Black Shield мав стати простим, зрозумілим і доступним інструментом.

Проблема була в тому, що поки він виглядав не простим і зрозумілим, а так, ніби користувача попередньо треба було підготувати психологічно.

— Нам потрібен хтось, хто подивиться на це не тільки як технар, — сказав Дамір. — Нам потрібна людина, яка вміє бачити продукт очима клієнта. Хто зрозуміє, що ми робимо, і змусить це виглядати нормально.

— І ця людина — дівчина, яка вчора втекла з твого клубу після бійки?

— Вона не починала бійку.

— Я знаю. Я дивився запис. Вона спочатку тричі поставила межу словами, а коли цей павич не зрозумів, пояснила жестами. Я майже аплодував. Але ти ж розумієш, як це виглядає збоку? Власник клубу знаходить дівчину з камер і приходить до неї в університет із пропозицією поговорити.

Дамір стиснув щелепу.

— Саме тому я не тисну.

— Ти? Не тиснеш? Запишіть це в історію. Дамір Коваленко, людина-танк, вирішив бути делікатним.

— Артеме.

— Все, мовчу. Майже.

Артем замовк рівно на сім секунд, що для нього було майже подвигом, а потім знову нахилився вперед.

— Слухай, а ти бачив, як вона на тебе дивилася?

— Як на проблему.

— Саме так. Але не як на нудну проблему. Як на складну задачу, яку хочеться розібрати, навіть якщо дуже не хочеться визнавати, що цікаво.

Дамір поклав папку на стіл.

— Ти занадто багато читаєш романів Соні.

— Соня читає якісну літературу. Там люди хоча б говорять про почуття, а не ховають усе за бізнес-планами й байком.

— Мій байк ні в чому не винен.