Розділ 1: Оголошення для тих, хто не шукав пригод

Ранок після дня народження почався не з фанфар, не з приємних повідомлень і навіть не з відчуття, що Аміра Савенко стала на рік мудрішою. Він почався з бабусиного голосу за дверима й запаху сирників, який був настільки переконливим, що навіть найміцніша впертість не мала проти нього шансів.

— Аміро, якщо ти зараз не вийдеш на кухню, я вирішу, що тебе вночі вкрали інопланетяни, — спокійно сказала бабуся Надія. — І тоді мені доведеться дзвонити в поліцію, університет і тій твоїй Лізі, яка завжди говорить так швидко, ніби за нею женеться правда.

Аміра лежала на животі, сховавши обличчя в подушку, і намагалася згадати, чому взагалі погодилася на клуб. Перед очима одразу спливли неонові відблиски, музика, Лізин сміх, настирливий хлопець із самовпевненою посмішкою і той короткий момент, коли все вийшло з-під контролю.

Вона підняла голову й тихо застогнала.

— Бабусю, якщо мене вкрадуть інопланетяни, не віддавай їм мій ноутбук. Там важливі файли.

Двері прочинилися, і в кімнату зазирнула бабуся Надія — невисока жінка з теплим поглядом, сивиною, зібраною в акуратний пучок, і виразом обличчя, який умів одночасно питати “ти жива?” і “я все одно вже все зрозуміла”. Вона тримала в руках чашку чаю, від якої йшов легкий аромат м’яти.

— Ноутбук я захищатиму ціною життя, — пообіцяла вона. — А от тебе спершу нагодую. Бо після вчорашнього ти виглядаєш так, ніби день народження святкувала не ти, а твої нерви.

Аміра сіла на ліжку й провела руками по волоссю, яке після сну мало власну думку щодо законів фізики. Вона хотіла сказати, що все нормально, але бабуся була єдиною людиною, перед якою брехати виходило особливо погано. Не тому, що Аміра не вміла. Просто Надія Савенко мала надприродну здатність дивитися так, ніби вже прочитала всі приховані файли в її голові.

— Ми з Лізою були в клубі, — обережно сказала Аміра.

— Це я знаю. Вона прислала мені фото, де ти тримаєш коктейль із парасолькою і виглядаєш так, ніби тебе змусили підписати контракт із цирком.

— У мене було складне ставлення до тієї парасольки.

— А ще вона написала: “Не хвилюйтеся, я контролюю ситуацію”. Після таких слів нормальні люди якраз починають хвилюватися.

Аміра винувато всміхнулася й потягнулася до чашки. Теплий чай обпік пальці, але приємно повернув її в реальність. У кімнаті було світло: ранкове сонце пробивалося крізь тонкі фіранки, торкалося столу з ноутбуком, стосу конспектів і маленької рамки з фотографією батьків, на яку Аміра іноді дивилася довше, ніж хотіла б визнавати.

Вона не пам’ятала їх достатньо добре, щоб мати цілі історії, але пам’ятала відчуття: мамині руки, батьків сміх, запах дощу того літа, коли вони ще були всі разом. Потім залишилася бабуся. Дім. І чітке розуміння, що якщо життя забирає в тебе частину опори, доведеться навчитися стояти на власних ногах удвічі міцніше.

— Нічого страшного не сталося, — сказала Аміра, хоча прозвучало це не так переконливо, як хотілося.

Бабуся зайшла в кімнату й сіла на край ліжка.

— Коли люди кажуть “нічого страшного”, зазвичай це означає, що страшне було, але вони вирішили назвати його інакше.

— До мене пристав якийсь тип. Я сказала йому відійти. Він не зрозумів з першого разу.

— І?

— І я пояснила зрозуміліше.

Бабуся кілька секунд мовчки дивилася на неї. Потім поставила чашку на тумбочку й зітхнула, але не так, ніби сварила, а так, ніби їй дуже хотілося одночасно обійняти онуку й піти особисто знайти того хлопця.

— Ти ціла?

— Так.

— Ліза ціла?

— Так.

— Тоді добре. А той хлопець?

Аміра невинно кліпнула.

— Сподіваюся, теж зробив висновки.

Надія не стримала усмішки.

— Уся в мене.

— Бабусю, ти колись билася в клубі?

— Я жінка вихована, — гордо сказала бабуся. — Я билася тільки словом. Але так, що люди потім самі вибачалися за кілька поколінь родини.

Аміра розсміялася, і напруга, яка зранку важко сиділа десь під ребрами, трохи відпустила. Поруч із бабусею світ завжди здавався не таким гострим. Навіть якщо попереду був університет, недописаний модуль для клієнта з Польщі, лист від команди з Нідерландів і, можливо, проблеми з клубом, із якого вони з Лізою втекли так швидко, ніби брали участь у змаганні.

— Сніданок, — нагадала бабуся. — Потім університет. А ввечері покажеш мені, над чим працюєш. Я хочу зрозуміти, що там такого складного, якщо моя онука виглядає так, ніби рятує світ через Wi-Fi.

— Я не рятую світ.

— Поки що.

Аміра підняла чашку.

— Оце підтримка.

— Я вірю в тебе, але не вірю у твою здатність вчасно їсти. Тому на кухню.

Через сорок хвилин Аміра вже йшла до університету з рюкзаком на одному плечі, кавою в руці й відчуттям, що цей день краще не дратувати. Повітря було свіже, після нічного дощу асфальт ще трохи блищав, а місто виглядало так, ніби нічого особливого не сталося. Люди поспішали у своїх справах, маршрутки сердито гуділи на перехрестях, студенти з напівсонними обличчями тягнулися до корпусів, тримаючи телефони так, ніби там була відповідь на всі питання життя.

Університетський двір зустрів її звичним шумом: голосами, сміхом, скрипом дверей, шелестом папок і запахом кави з маленького кіоску біля входу. Аміра любила це місце й водночас часто мріяла якнайшвидше його закінчити. Тут було занадто багато всього: викладачі, які вимагали ідеальні роботи, студенти, які говорили про майбутнє так, ніби воно вже лежало в них у кишені, і дошка оголошень, на якій регулярно з’являлися пропозиції “унікальних можливостей”.

Саме біля цієї дошки стояла Ліза.

Вона мала вигляд людини, яка або знайшла сенсацію, або збиралася її вигадати. У яскравому жакеті, з телефоном у руці й великими сонцезахисними окулярами на голові, Ліза виглядала підозріло бадьорою для тієї, хто вчора тягнув подругу з клубу.

— Ти жива! — урочисто вигукнула вона, коли побачила Аміру. — Я вже хотіла писати твоїй бабусі, але згадала, що вона страшніша за поліцію, якщо розбудити її через дурниці.