Пролог

Ніч, яка мала бути нормальною

Аміра Савенко дуже рідко дозволяла собі просто відпочивати.

Зазвичай її вечори проходили перед ноутбуком, у світлі відкритих вкладок, нескінченних листувань із закордонними командами, дедлайнів, які підкрадалися тихіше за кота, і навчальних матеріалів, що мали неприємну звичку накопичуватися саме тоді, коли їй хотілося хоча б трохи видихнути. Університет, проєкти, бабуся, плани на майбутнє, мрія виїхати після навчання за кордон і нарешті працювати там, де її талант оцінять не словами, а нормальними контрактами, — усе це щодня тримало її в тонусі.

Але сьогодні був її день народження.

І сьогодні Ліза, її найкраща подруга, урочисто заявила, що якщо Аміра знову проведе вечір за ноутбуком, то вона особисто напише скаргу в якусь міжнародну організацію із захисту молодих геніїв від самих себе.

— Ти хоч розумієш, що тобі двадцять один? — обурювалася Ліза, поки вони стояли біля входу в нічний клуб, над яким м’яко світилася неонова вивіска. — У нормальних людей у двадцять один є пригоди, дивні фото в телефоні й хоча б одна історія, після якої соромно дивитися бармену в очі.

Аміра скосила на неї погляд і поправила край легкої чорної куртки, під якою була проста, але стильна сукня. Вона не любила надто яскраві речі, проте Ліза змусила її “виглядати як людина, а не як секретний відділ кібербезпеки на ніжках”.

— У мене є історія, після якої соромно дивитися викладачу з матаналізу в очі, — сухо відповіла Аміра. — Рахується?

— Ні. Це травма, а не пригода.

Клуб зустрів їх теплом, музикою і світлом, що ковзало по стінах м’якими золотисто-блакитними відблисками. Усередині було людно, але не задушливо. Хтось сміявся біля барної стійки, хтось танцював у центрі залу, хтось фотографував коктейлі так серйозно, ніби від цього залежала доля мистецтва. У повітрі змішалися аромат цитрусових, парфумів і чогось солодкого, майже святкового.

Аміра зупинилася на кілька секунд, дозволяючи собі роздивитися зал. Вона не часто ходила в такі місця. Не тому, що не любила музику чи людей, а тому, що в її житті зазвичай усе мало бути корисним. Навіть відпочинок вона іноді планувала так, ніби це був окремий проєкт із дедлайном і результатами.

Ліза, звісно, вважала це злочином.

— Усміхнися, — сказала подруга, взявши її під руку. — Ти сьогодні не AmiCore, не студентка четвертого курсу, не людина, яка виправляє чужі сайти, системи й життя. Ти просто Аміра, у якої день народження.

Аміра не стримала усмішки.

— Якщо ти ще раз назвеш мене “людиною, яка виправляє життя”, я виставлю тобі рахунок за консультацію.

— Ось! Уже краще. Ти знову звучиш як нормальна загроза суспільству.

Вони знайшли столик трохи далі від танцполу, але достатньо близько, щоб музика відчувалася всім тілом. Ліза одразу замовила для них безалкогольні коктейлі з яскравими фруктами й парасольками, які Аміра назвала “дизайнерським нападом на здоровий глузд”. Ліза зробила вигляд, що не почула, і підняла склянку.

— За тебе, — сказала вона м’якше, ніж зазвичай. — За те, щоб цей рік був твоїм. Не університету, не дедлайнів, не чужих очікувань. Твоїм.

Аміра на мить опустила погляд на напій. Усередині щось потеплішало. Вона не любила сентиментальні моменти, бо не завжди знала, що з ними робити. Коли в тебе з родини залишається тільки бабуся, яка вміє обійняти так, ніби закриває від усього світу, ти рано вчишся бути сильною. Але іноді навіть сильним людям хотілося, щоб хтось просто був поруч і не вимагав пояснень.

— За мій рік, — тихо погодилася вона й торкнулася склянкою склянки Лізи.

Перші пів години справді були нормальними. Вони сміялися, згадували університетські провали, обговорювали нове оголошення на дошці факультету, де якась молодіжна компанія з кібербезпеки шукала людей у команду, і сперечалися, чи варто Амірі взагалі звертати на нього увагу.

— Там було написано щось про перспективний проєкт, — сказала Ліза, нахилившись ближче, щоб перекричати музику. — Може, тобі варто спробувати?

Аміра фиркнула.

— “Перспективний проєкт” у перекладі з мови студентських стартапів означає: працювати багато, спати мало, грошей не бачити, зате тебе назвуть частиною команди.

— Ти іноді така романтична, що аж хочеться плакати.

— Я реалістична. Це економить нерви.

— Ні, це лякає чоловіків.

— От і добре.

Ліза розсміялася так голосно, що кілька людей за сусіднім столиком обернулися. Аміра теж усміхнулася, відкинувшись на спинку диванчика. Їй раптом стало легко. Не ідеально, не безтурботно, але достатньо спокійно, щоб повірити: можливо, один вечір без роботи її не знищить.

Саме тоді біля їхнього столика з’явився хлопець.

Він був із тих, хто заходить у чужий простір так упевнено, ніби всі навколо мають бути вдячні за його присутність. Світла сорочка, дорогий годинник, надто різкий парфум і усмішка людини, яка звикла чути “так” навіть тоді, коли їй уже тричі сказали “ні”.

— Дівчата, сумуєте? — запитав він, поклавши руку на спинку диванчика надто близько до Аміри.

Ліза одразу напружилася. Аміра ж повільно підняла на нього погляд і ввічливо усміхнулася тією усмішкою, від якої люди з нормальним інстинктом самозбереження зазвичай відступали.

— Ні, але ти дуже стараєшся це виправити, — відповіла вона.

Хлопець на мить розгубився, та швидко вирішив, що це, мабуть, флірт. Аміра майже фізично побачила, як у його голові впала не та вкладка.

— З характером, — протягнув він і нахилився ближче. — Люблю таких.

— А я люблю, коли незнайомі люди тримають дистанцію. У кожного свої слабкості.

Ліза пирснула в коктейль, але швидко прикрила рот рукою. Хлопець глянув на неї, потім знову на Аміру. Його усмішка стала менш приємною.

— Та не будь такою серйозною. Я просто хочу потанцювати.

— Тоді танцпол там, — Аміра кивнула вбік залу. — Він великий, світиться і точно не просив тебе піти.