Епілог

Мій світ кінця світу навіть не помітив. Точніше всі списали те, що відбувається на катаклізми, глобальне потепління і вірус у світовій мережі. Та й не трясло так сильно мій куточок світобудови. Грані встояли. Не впали. Наших зусиль вистачило, щоб урятувати світовий уклад, але вилікувати світи повністю або позбутися ворогів не вийшло. Та частина фархаріан, що зрадила ідеали Ліги, – зникла. Вони втекли ще до того, як сталася «масова медитація». Що ж, це вирішило проблему із пошуками зрадників. Хоча, в тому стані, в якому знаходиться Ліга, ніколи не можна бути впевненим, що зрадника немає.
Грані виліковувалися не швидко. То тут, то там відкривалися дірки, утворилися нові згубні місця. Але черговий кінець світу ми відтягли. З армагедонами завжди так один скасували, інший уже готується. Степан навчив мене не боятися, адже навіть кінці світу не завжди є остаточними. Для цього й потрібні вартові. Тільки тепер, патрулюючи свій квадрат, у штатному режимі, я змогла усвідомити той тягар відповідальності, який на мене ліг. Я вже була не просто стажистом. Я стала частиною чогось нескінченного. Чогось величезного, куди мене затягло того дня у залі Ліги. Я стала Стражем. Охоронцем. І мій квадрат був під пильним наглядом.
Ось проїхав дзвінкий трамвай. Ось діти промчали галасливою зграйкою, покидаючи школу. Ось мати тягла за руку примхливого карапуза. Тисячі людей у моєму світі навіть не здогадувалися, що ще зовсім недавно їх могло не стати. І так було. І буде. Дивні люди з дивними приладами заявляться на сміттєзвалище чи лісосмугу і все виправлять. Залатають дірки у світобудові, виловлять нечисть. І ніхто навіть не зрозуміє, хто ми і чим займаємося.
Вивернула кермо, відводячи машину у бік новобудов. Тут тільки свистіли вітри та кам’яними скелетами стояли недобудовані будинки. Ворони кружляли саме над одним з пустирів, туди я й попрямувала. Проривів тут було кілька, але вони розсмокталися самостійно, без моєї допомоги. Я відзначила на карті ще одне згубне місце та обвела його синім маркером. Тепер я сюди частенько заїжджатиму. Спостерігати. А сьогодні я відчула гостя. Ось прийшла перевірити. Вийшовши з машини, я потопала туди, де каркали наші «маяки» та завивали вітри. Натягла капюшон від куртки мало не до носа, але від холодного вітру це не допомагало.
Під ногами хрумтіла кірка льоду на замерзлих калюжах, шелестіла дрібна крупка, яку в прогнозі обізвали «снігом». А завтра буде плюс. Потім знову мінус. З сопливої осені нас поступово перетягнуло в гнилу і розкислу зиму. Дощі, бруд, морози та ожеледиця. І все це перманентно. А ще треба було купити подарунки. Провідати маму і, можливо, навіть познайомити її з Данькою. Тим більше, що він уже давно просив. Точніше наривався, кілька разів узявши трубку в моєму телефоні, коли дзвонила мама. Природно, що й дитині було ясно який «колега» тинявся поруч зі мною в пізній час доби.
– Ципа-ципа… – покликала я «органіку», яка угнездилася на пустирі.
У відповідь зальотна флора вишкірилася і почала гарчати. Мабуть, давненько сюди задуло зернятка цієї тварюки, в минулі прориви. Я для себе обізвала цю погань «бур’янами» і обзивала так усе, що не могло втекти. Це створіння називалося «дуболмст скелястий» і відрізнялося агресивною вдачею. На вигляд це був дзвіночок жовтого кольору, але суцвіття у цього чудовиська відкривалося на пащу з двома рядами гострих іклів. Очей не спостерігалося. Мізків теж.
- Не гарчи, - попросила я бур’ян, коли той почав активно принюхуватися.
 Навколо нас скакали цікаві ворони, яким вистачало розуму не підходити до квітки. Зголодніло бідолаха. Довелося сходити в машину за коробкою та лопатою. Спочатку я накрила коробкою рослинку, а потім обережно обкопала йому коріння. Під коробкою утробно гарчали, навколо мене задерикувато каркали. Я, підтримуючи загальний музичний настрій, клацала зубами.
- Зараз я тебе віддам злому Гарлі, на нього і гарчи, - повідомила я коробці у своїх руках.
Коробка притихла, але іноді сопіла. Принюхувалась. Портал відкрився напрочуд легко, знову приємно сипав іскрами і шарудів. Камертони нам повернули, але НАШІ фархаріанські вчені їх удосконалили. Після героїчної колективної медитації половина вартових надовго вийшла з ладу. Грані випили з нас прорву сил, нові камертони ці сили трохи регулювали, дозували і запобігали несанкціонованому розпиття вартового ззовні.
Я вже занесла ногу для кроку в міжсвіт, коли в кишені брязнув дзвінок нагадування. Що я могла забути? Мамі дзвонила, подарунки куплю…
- Чорт! - Простогнала я, звірившись з календарем, а потім пояснила своєму співрозмовнику, що знову загарчав: - доведеться злегка ускладнити маршрут. Ти чаї ганяти любиш?
Справа в тому, що мене зачекалися в іншому світі. Не в сенсі «іншому світі в якому можна спочивати зі світом». Сьогодні у Радунського була призначена вечеря, урочисте вбрання ялинки перед святами та інші снобські завихрення. Там сервіз розписний, перше друге та компот на вечерю. А я стою на морозі. У соплях. Прям дама-реклама, якраз для званого вечора згоджуся. Відтіню почервонінням обличчя зелень ялинки.
Коли я зробила крок у звичну темряву міжсвіту, бур’ян у коробці жалібно заскулив. Наспівуючи колискову і заколисуючи схвильовану флору, я пішла променем світла туди, де розкручувалась вирва виходу. Потім здам бур’ян. Нехай тваринка прогуляється. Поїсть чогось білкового. Може підобрішає. Бобіком його назву...
У синій вітальні вже вбирали ялинку. Даня тепер пояснив мені, чому вони вічно стирчали в будинку Порфирія Сергійовича. Виявляється Даня ходив на його лекції ще до того, як став сторожем. І Радунський дуже допоміг йому після відкриття у рудого дару. Старий нудьгував у великому будинку і потребував компанії, Даня звівся з сестрою і потребував відпочинку. Радунський замінив Данилові батька. А потім це стало традицією. Сьогодні у вітальні була і Катя. Лікування дало свої плоди, жінка вже могла підтримувати просту розмову, могла самостійно їсти. Впізнавала брата.
– Світлана, – усміхнулася Катерина, – замерзла?
Це вона сказала замість «привіт». І простягла мені чашку з чаєм. Напевно свою. Кеша стояв на табуретці і намагався приліпити янгола на ялинку. Даня ... судячи з вигляду, він обчислював схему розвішування кульок на ялинці. Алгоритм вигадував. Руда голова, скільки дурі в ній, перемішаної з тямущими думками. Я майже навчилася розуміти перебіг його думок. Не всіх і не завжди, але вже зробила прорив.
– Зараз буде суп, – повідомила Мотря Ігнатівна і поставила на стіл розписну супницю.
– Грибний? – визирнув з-за ялинки Степан.
Ага, отже, всі в зборі. Професор сидів у кріслі біля каміна і читав газету. Дивне почуття, коли чужа оселя стає тобі рідною. А чужі... істоти – близькими та дорогими. Завжди мріяла про улюблену роботу та дружній колектив. Хто ж знав, що мрії здійснюються? Хто ж міг подумати, що справджуються вони так химерно.
 – Що це там у коробці таке? – насторожився Радунський.
- Фікус, - зітхнула я і поставила горщик на стіл.
Погляд економки. Горщик я поспішно прибрала і потупала до каміна. Нехай „Бобік“ відігріється. Зняла коробку. Бур’ян притих і зіщулився. Обережно принюхувався.
- Яка краса! – зрадів Радунський.
- Яка гидота! – обурилася Мотря Ігнатівна.
- Мені його треба здати, - зізналася я з сумом.
Радунський навіть щоки надув від образи. Як дитя мале. Я подумала і простягла йому горщик із квіточкою.
- Награєтесь, віддасте Гарлі, - попросила я.
- Я його в Гарлі випрошу, - хихикнув старий, - куди йому після життя у твоєму світі? Родичі його зжеруть. І Гарлі він не потрібен, у нього личинки вже на зріст пішли. Їм турбота потрібна. Йому є кого няньчити. Завтра змотаюся, все оформлю і поселю у підвалі...
– Бобіка, – підказала я.
– Злобика, – з усмішкою передражнив мене Радунський і посміхнувся, коли квітка почала його обнюхувати.
Злобіку простягли шматочок печива. Він з хрускотом його зжер. Отже, ці двоє знайшли одне одного. Я тільки розвела руками і потупала до Дані. Кульки там, мішура. Бум прикрашати.
- Як справи? - Підкралася я до рудого зі спини.
- Непогано, - якось нервово повідомив рудий, - ти запізнилася.
– Я тобі навіть більше скажу, – шепнула я, – я забула. Хвала телефонам та їх нагадуванням!
- Фу такою бути? – з іронією промовив Даня.
Він-то посміхався, але ось пальці його раз у раз тремтіли. При мені він уже двічі впустив ялинкову іграшку. І якби не було це диво в блискітках з дерева, то нам би можна було вже спокійно ставати йогами і бігати по склу.
— Я хотів би з тобою поговорити, — тоном, який почав мене лякати, сказав Лужанський.
- Слухаю, - повідомила я і спробувала повісити на ялинку кульку.
- Наодинці, якщо можна, - зовсім зніяковіло промовив Данило.
Я навіть злякалася. Що такого я могла начудити? Чи він начуудивив? А ще цей цікавий погляд Кеші, який так і завмер із янголом в руці. І Степан все копошився і копошився на одному місці, посилено вдаючи, що наша розмова йому не цікава.
– До бібліотеки, – запропонував Даня.
І ми пішли до книжок. Там тихо, темно і пилом пахне… Я йшла і нервово смикала край светра, роздумуючи над поведінкою Лужанського. Дивний він.
– Світлано! – прикривши двері, Данило різко обернувся до мене.
- Ти мене лякаєш, - чесно зізналася я, - Що трапилося?
Данило якось заметався по кімнаті. Потім провів мене до канапи. Усадив. Сів поруч. Підвівся. Окуляри зняв. Окуляри надів.
- Е-е-е, - сказала я, - може вже словами скажеш?
Ось така я. Чорства і безсердечна. А Данька смішний. І нервовий. Обличчя якесь червоне стало, навіть все ластовиння непомітне стало.
– Не знаю, як почати, – зізнався Лужанський, – зараз зберуся.
– Даня, ми з тобою вже кілька разів не просто разом спали. Ми в прямому розумінні вже перебуваємо у близьких стосунках. Мене можна не соромитись… Майже.
- Я якраз про це й хотів поговорити, - видихнув рудий.
Тепер почала хвилюватися я. Мене ще не кидали напередодні свят. Я теж підвелася, Данька став на одне коліно. Я сіла.
– Пані Соколовська, я найнижче прошу вас… Найнижче прошу прийняти…
Він збивався і плутався у думках. Все ж визнання в коханні це вам не формули і не теорії. Тут відразу не кожен фізик потрібний текст видасть.
- Ось, - видихнув Данило і простяг мені розкриту коробочку з обручкою.
- Мама! - Вирвалося в мене.
– До мами обов’язково треба поїхати, – кивнув Даня, – ти згодна?
І чого я розплакалася? Теж мені, героїня мильної опери. Сиділа і кивала, затиснувши рота долонею. Даня теж сів поруч, надів на палець мені каблучку. Сіло ідеально.
- Не був упевнений, що правильно все розрахував, але ніби твій розмір.
Обручка виблискувала діамантом у тьмяному світлі свічок. Як ранкова росинка на сонці.
– Ідеально розрахував, – прошепотіла я, – у розрахунках ти майстер.
– Пробач, у зізнаннях я трохи профан, – зітхнув Данило.
За дверима бібліотеки хтось схлипнув. Схоже, Степан.
– Виходьте вже, нам теж цікаво, – почувся голос Мотрі Ігнатівни, – я й стіл уже накрила.
- Так от чого ви сьогодні ялинку рядити надумали? - Прошепотіла я.
– Поєднали приємне з корисним, – зізнався Данило.
А далі були тости та побажання, качка з яблуками та смачний пиріг із ревеню. Какао. Аромати ялини та апельсинів. А ще завірюха, що завивала за вікном і пластівці білого пухнастого снігу, що раптово посипав на місто. Що ж, світ вкотре врятований. Є час і для малих радощів. А далі? Далі будуть нові дні, але я впевнена, що до кінця світу світобудові ще дуже далеко. У кінцях світу немає нічого остаточного. Це я вам із особистого досвіду можу сказати.