Розділ 31

– Ось і все, що я можу вам повідомити, – розвів руками Лужанський, – швидше за все ці прилади використовують нас як випромінювачі, і заломлюють потоки енергії. Цю операцію, певне, давно продумали.
Даня, з властивою йому прямотою, виклав старійшині на ім’я Олег Мартинович усе, що зміг сам дізнатися про біди, що творяться з Гранями. І про те, що частина членів Ліги явно перейшли грати на чужому полі. Гарлі лише стримано кивнув наприкінці монологу Лужанського.
– Частина керівництва фархаріан зрадила ідеали Ліги, – підсумував гуманоїд, – але я та мої підлеглі готові працювати у штатному режимі.
Я і Степан скромно сиділи в куточку на дивані і мовчали. Я «вбирала», як і радив левархтонець. Степан... він був спокійний і безтурботний. Навіть страшно. Я не бачила більше представників цієї дивної раси, але думаю, вони такі самі.
- Тобі не страшно? - Прошепотіла я, звертаючись до єті.
На вигляд левархтонець не виглядав наляканим, і я вирішила цей момент уточнити. А ще було нестерпно сидіти та слухати чужі розмови, розуміючи, що від мене нічого не залежить. Я навіть половини термінології використаної Данею не знала. От і вирішила боротися зі страхом тим, що було доступно – розмовами. Мене від страху часто проривало не поговорити.
- Страшно, - знизав він плечима, - але ми намагаємося вплинути на ситуацію.
 Голос у нього навіть не здригнувся, а я вже, швидше за все, посивіла майже повністю! Добре, що я давно вже фарбуюсь.
– А якщо не вплинемо? - Нервово уточнила я у Степана, - Не вийде!
- Тоді немає сенсу нервувати, - м’яко відповіли мені.
- Як це?
- Якщо ти вважаєш, що змінити нічого не можна, - повернувся до мене йєті, - то як твоя істерика переломить ситуацію?
– Ну я не знаю… Ніяк?
- Правильно, - шепнув мені Степан, - А якщо зможемо все виправити, то й поготів боятися не треба.
- Так просто?
– Я волію життя самому собі не ускладнювати, – продовжував міркувати левархтонець. – Для цього є інші істоти та обставини. А я собі не ворог.
– Ти йог? - Розгублено запитала я.
Мені чомусь здалося, що йоги мають виглядати саме як Степа. Безтурботність, спокій, смиренність, прийняття всього, що приготоване долею. Я жодного йога не зустрічала, так що фантазувала щосили.
– Ні, – усміхнувся Степан, – я – левархтонець.
– А говориш як йог.
- Хм ... філософські думки часто бувають схожі у різних народів, - задумливо промовив йєті, - У будь-якому випадку, якщо це наші останні години існування, безглуздо витрачати їх на страх. Я краще на картину дивитимуся.
І Степан показав волохатим пальцем на величезний краєвид, що займав усю стіну кабінету старійшини. Гарний такий краєвид. Засніжений ліс, будиночок на узліссі з віконцями, що горять у сутінках. Чиїсь сліди, що ведуть до дверей. Кудлаті гілки ялинок… Захід сонця на сірому похмурому небі. Мене почало від страху трясти.
- Я запропонував би деактивувати камертони, - почувся голос Гарлі.
Степан тільки мрійливо посміхнувся і продовжив сидіти на дивані з виглядом тихо схибленого. І я поряд ніби на голках.
– Деактивувати? Ви з глузду з’їхали? – обурився старійшина, – світ руйнується, а ми стоятимемо і дивитимемося?
– Ні. Ми його лікуватимемо, – сказав Лужанський.
– Як? Нічого не робленням?
- Іноді найкращий спосіб допомогти - це не заважати, - сказав рудий, - Грані самі собою досить пластичні. Якщо зараз прибрати те, що їх руйнує, тобто нас, то може і спрацювати.
– А якщо не спрацює? – старійшина перейшов на крик.
— Світ і так гине, тож гірше ми навряд чи зробимо, — підсумував Гарлі.
Степан кивнув у бік тих, хто дискутував і зітхнув. І що? І ще нічого не зрозуміло.
- Може не спрацювати, - прошепотіла я.
– А може й спрацювати, – парирував йєті.
Старійшина про щось задумався, почав барабанити пальцями по столу. Рішення давалося йому тяжко, але він явно приймав ідею Лужанського.
- Без камертонів воювати буде складніше, - прошепотів він, - це відкотить нас назад. Як було сотні років до цього.
– Але це хоч щось, – знизав плечима Данило.
Старійшина вийшов, Лужанський обернувся до мене, похмурий і відсторонений. Потім підвівся. Підійшов і простяг руку. Ми вийшли за старійшиною в зал ради, де гудів і кричав натовп. Їм уже сказали про ухвалене рішення. Старійшини сперечалися, розглядали якісь діаграми, які креслилися у повітрі (знову фархаріанські технології). Починалася паніка. Не така, яка була до цього, коли ніхто нічого не розумів і страшенно хотів розібратися... А паніка з серії «керівництво з глузду з’їхало, тепер нам точно всім каюк». Ну як то так.
– Ось доведеться і тобі повоювати, – шепнув Даня, обіймаючи мене за плечі.
– Дивно воювати з тими, кого я жодного разу навіть не бачила, – шепнула я у відповідь, – і не побачу навіть зараз?
Лужанський глянув на мене з висоти свого зросту, зітхнув.
- Майже ніхто з нас ЇХ не бачив, - знизав плечима рудий, - хоча, ти зустрічалася з Євпатієм. Так що все ж таки когось та бачила.
– Просто якщо це війна, то вона якась наосліп виходить. Зовсім наосліп, - не вгавалася я і все сильніше притискалася до Данила.
Давалося взнаки хвилювання, я коли сильно хвилювалася завжди прагнула побалакати, і не важливо було які нісенітниці з мене вискакувала.
– Ну, війна затяжна, майже партизанська, – посміхнувся Лужанський, – ми воюємо не з кимось, а скоріше заради чогось. Мета не знищити всіх тих, хто проти нас. Мета – зберегти те, що ми маємо. І тут бачити конкретного ворога не потрібно. Вони є… Або були. Але зараз це такий самий мурашник, як і наша Ліга. Все просто.
– Ага… простіше нікуди. Як у казці. Іди туди не знаю куди ... знайди там фіг кого і зроби фіг що.
- Приблизно так, - підтвердив рудий, - і путівник тобі не видадуть.
– І як же нам воювати?
– Грані підкажуть, – загадково промовив Лужанський.

***

Охоронці зі страхом знімали камертони. Я теж вже звикла до тяжкості на правому зап’ясті і відчула легкий напад самотності, коли браслет з диском ліг на стіл у залі Ліги. Наче нитка якась, що тяглася від мене до приладу, обірвалася зі звуком струни, що лопнула.
- Все, - сказав Гарлі, уткнувшись у свій планшет, - зараз останній відключився.
 Не знаю як, але зал Ліги дивом умістив у собі всіх. Не знаю, але десь у душі на рівні інстинктів я відчула, що тут, у міжсвітовій кишені, зібралися всі гранеохоронці. У тиші було чути тільки нервові зітхання, покашлювання, шелестіння. Даня обережно простяг руку і стиснув мої пальці.
- Зараз треба буде розслабитися, - прошепотів він, - відпустити свідомості як ти робила і раніше, але без камертону.
- Я і з камертоном не відразу зуміла, - злякано пробубоніла я і зіщулилася.
Даня кивнув, прикрив очі, ніби збирав усі свої сили. Мене почало трясти. Скільки я в ролі вартового? Усього нічого? Та я тільки пару світів вивчила, тільки один довідник прочитала… Та я кокон ще застосовувати не навчилася, а тут мені кажуть «все, далі сама-сама». Хто ж знав, що в мене буде таке екстремальне стажування?
 – Доведеться згадати, що сила вартового в його енергії, – сказав старійшина з трибуни, – Спробуємо зупинити те, що відбувається, без страховки. Це буде зробити важче, але Грані підкажуть як діяти…
Хочеться вірити… Дуже підбадьорливо. Судячи з блідих обличчь тих, кого було призначено тут головними – в успіх операції ніхто особливо не вірив. У натовпі іншосвітян іноді миготіли кудлаті постаті левархтонців. І якщо це вся раса… тоді мені зрозуміло, чому їх ніяк не можна було застосувати в цій війні. Їх
можна було нарахувати десяток.
– Заплющ очі, – шепнув мені Данило.
Я слухняно кивнула і міцно заплющила очі. Темрява. Тиша. Страх. Чим би нам могла допомогти ця колективна медитація? Відчула як другу мою руку стиснув Радунський, який сидів праворуч від мене. Ми що ж, зараз усі візьмемося за руки? Розплющила око. Так! Усі в залі трималися за руки, а якщо враховувати, що зал був круглим і ділився на яруси, то кожен ярус утворив своє замкнене коло. І?
– Заплющ очі, – повторив Даня, – і відключи думки.
Степан вчив тебе медитації? Закрила. Сиджу, чекаю на одкровення… Одкровення затримувалося. Або в мене контакти десь оплавилися або чакри не всі розкрилися, але жодних особливих змін у відчуттях я не помітила. Як мені відчути грані? Енергія почала пульсувати десь у потилиці, хвилями розтікалася хребтом і болісно почала стікати в руки. Колола пальці, лоскотала всередині вен. А потім мене накрило незрозумілим почуттям відірваності від існування. Наче непритомність. Або сон... Глибокий, всепоглинаючий сон, з якого за всього бажання не вирвати ні будильнику, ні відру води, вилитому на голову.
Тіло обм’якло і перестало бути важливим, усі думки зникли, як і страхи з занепокоєннями, тільки у вухах наростав гул, який невдовзі переріс у удари. Виразні та ритмічні удари чиїхось сердець. Сотень сердець. Тисяч. Мільйонів ...
Незлічений хор який спочатку звучав гуркотом, потім какофонією, а потім удари мого власного серця влилися в те, що стало одним єдиним звуком. Величезним серцем, що б’ється. Спалахи перед очима, наче нейронна карта, яку я бачила у науковому фільмі. Я бачила щось незрозуміле, ніби дивилася в себе і одночасно довкола. Все чим була я і тим, що мене оточувало. Спільним. Цілісним. Непорушним. Пісчинка зависла в сонячному промені, крапля, що падає в океан, крихітний листок, що шелестить у величезній деревній кроні. Мене не було, я стала частиною Граней. Мабуть. Чи Грані стали частиною мене? Енергія потекла з мене сильніше, заструмила по судинах і розвіялася в нескінченності. Я відчувала ці потоки, переплетення енергетичних ліній.
А потім прийшов біль. Червоточини в матерії світів відчувалися як гниючі виразки. Кровоточиві рани. Або, швидше за все, чорні дірки. Моя сила потекла туди потоком, провалювалася в порожнечу, танула в невідомості. А дірки росли. Множилися. Тріщали межі всесвітів. Я відчувала біль кожного з світів, що гинули. Страх істот перед лицем загибелі. І це все відбивалося у моєму серці, породжувало в душі гнів. Протест. Я знову відчула своє тіло, пальці затиснуті в Даніній руці. Почула чийсь крик у залі. М’язи напружувалися до краю, ніби готові були подрібнити кістки. У мене було почуття, що я вмираю. А може, померла? Саме так я і подумала, коли білий спалах перед очима запалився і згас. У темряві спалахнула лише крихітна точка світла... А потім з неї вистрілив промінь. Вказівна стежка хранителя. І темрява, вкрита тріщинами, що почали заростати... Вийшло?