Розділ 29

Знову кухня. Знову чай. Кухня моя, звична. Чай невідомий, фархаріанський. Поки я намагалася зрозуміти, на що на смак схожа та бура жижа, яку вручив мені Степан, Гарлі каявся.
— Ти від початку знав, як це працює? — хрипко перепитав Даня.
Я бачила, як кістяшки на його пальцях побіліли, коли Лужанський стиснув чашку з відваром. Цікаво, він цією гидотою хлюпне Гарлі в скафандр чи розіб’є чашку об фархаріанський «кумпол»?
— Не з самого початку, — гуманоїд покаянно схилив голову, — коли Світлана стала жертвою перехресних силових ліній, мені наказали списати все на поломку камертону.
- Хто? - прогарчав Данило.
Степан, який весь цей час нервово смикав кухонний рушник, стоячи осторонь, кинувся гуманоїду на виручку. Схопив кволе фархаріанське тільце і зрушив убік, ніби захищаючи.
— Даня, — Степан навіть дихати став частіше від хвилювання, — не треба відразу так вороже сприймати. Гарлі мав мотиви.
— Я розумію, — хитро промовив Лужанський. — Перевага фархаріанської раси — чудовий мотив.
Гарлі від цих слів остаточно знітився.
— Доступ до безконтрольного експериментування із менш розвиненими видами, — зло процідив Даня.
 Ага! Я так і знала, що легенди про експерименти не такі вже й легенди! Не такі вони і святі, ці фархаріани, кололи голками, мабуть, нашого брата? Поки їх Ліга не прикрила. Ще й Гарлі мовчки зносив ці нападки, навіть не намагаючись відстояти честь і гідність своїх одноплемінників.
— У нього сім’ю вибили б, якби він спробував попередити нас, — з докором сказав йєті.
Я залпом випила відвар, що тримала в руках. Так і не відчула весь тонкий букет заспокійливого іншосвітового. Тут такі справи творяться, що мені до чаю! Гарлі від слів Степана ще більше стиснувся, ніби весь спробував уповзти у свій величезний шолом, як равлик у панцир.
— Вони обіцяли відключити біокамеру з моїми личинками, — з болем у голосі промовив гуманоїд, — загинуло б усе моє потомство…
Личинки? Серйозно? А я думала, що вони брунькуванням розмножуються... чи клонуванням. Цікаво, а Гарлі – він мама чи тато? Хто б міг подумати, що ці сіренькі істоти, у яких емоцій проявляється не більше, ніж у кактусі, можуть бути так віддані дітям! Гарлі став ще сірішим, поступово став йти відтінком у синяву. Це він від туги посинів? Даня теж злегка оторопів і гнів свій знизив.
— Я розумів, що ви рано чи пізно знайдете розгадку того, що відбувається, — бубонів фархаріанін, — і вас дезактивували б, як попередника Світлани.
Німа сцена! А потім з гуркотом на підлогу кухні шуганула моя чашка. Не розбилася, з глухим звуком покотилася по плитці, доки не вперлася у величезну ступню Степана.
— Ти знав, що Владислава вб’ють? - прогарчав Данило.
Він схопився з табуретки, потім схопився за голову, похитнувся і знову сів. Точніше, Лужанському допоміг сісти на місце Степан, який, як сестра милосердя, кидався по кухні від Гарлі до Дані, від рудого до мене.
— Тоді не знав, — ледь чутно промовив Гарлі, — мене посвятили в те, що відбувається потім. Тому я зрозумів, що на вас зі Світлою чекає та сама доля. Владислав знайшов доказ того, що частина фархаріан уже перейшла на бік стерв’ятників.
- Частина! Це ж не всі, — вклинився в розмову йєті.
— Ти доніс про наші знахідки своєму начальству? — вирішила я взяти участь у розмові.
Не все ж мені чаї розпивати та в непритомність падати.
- Так. Я не міг ризикувати сім’єю, — згідно з кивнув гуманоїд, — але й ігнорувати факт вашого умертвіння я теж не міг.
— І тоді він прийшов до мене,— виступив уперед Степан,— ми вистежили упирячих шпигунів, дочекалися, коли вони підуть, і кинулися вас рятувати! Це ж геніально! Тепер усі думають, що ви померли!
Данило радості Степана не поділяв, він глянув на левархтонця зі скепсисом, потім знову перевів погляд на Гарлі.
- Ти знаєш, як це зупинити?
— Мені не дали розібратися у влаштуванні випромінювачів, — холодно прозвітував гуманоїд. — Ризикувати дітьми я не можу.
— Зрозуміло, допомагати теж не будеш?
Гарлі заперечливо похитав головою, потім натиснув на свій костюм в області грудей, там незабаром відкрилася прямокутна кишенька, ніби бардачок у машині. Фархаріанін дістав звідти стопку, списану незрозумілими символами, серветок. Простяг свої записи Дані.
— Я зробив деякі розрахунки. Довелося згадати, як жилося без обчислювальної техніки.
— Розумно, — заявив Даня, — то твої дії не відстежити.
- Так. Дивитись на загибель існуючих всесвітів я теж не можу. Але...
— У тебе личинки в заручниках, ми зрозуміли, — кивнула я, — а можна дізнатися, чому в цій чортовині замішані упирі? Їм що з того?
— Хаос, — знизав плечима Даня, — а хаос — отже, ніякого контролю. Як у вас тут кажуть, „вічний кайф“.
- Опупіти, - видихнула я, - а якщо світобудова просто візьме і схлопнеться?
 — Не схлопнеться,— похитав головою Степан,— ніщо не зникає безвісти, будь-який світ це уламок чогось уже існуючого. Будь-яка цивілізація стоїть на руїнах попередньої.
— А стерв’ятники стоятимуть у центрі бурі, у них не буде руйнувань та травм, — підтакнув колезі Данило.
- Саме так, - погодився Гарлі, - коли світи розлетяться на уламки, з них можна зіткати новий світ. І правитимуть у ньому ті, хто стоятиме біля витоків.
— А якщо правити буде нікому? - Вирішила я бути уїдливою.
— Завжди є ті, кому не пощастить загинути, — сумно посміхнувся Степан.

***

 Вчинок Гарлі можна вважати геройством. Такий висновок я зробила, дивлячись на реакцію Дані та Степана. Фархаріанин пішов проти волі верховного начальства, що саме собою для цієї раси було невластиво. Гарлі фактично зламав себе, пішовши на посадовий злочин, ще ризикуючи власним потомством. Подвійна нетиповість для раси фархаріан. Степан провів нас із Лужанським у той світ, де я так часто почала з’являтися для тренувань та задушевних бесід. У світ вічно червоних кленів і водоспадів, туди, де назавжди завмерла картинка золотої осені, ніби ніяких більше сезонів і не існувало.
 Пернаті дракони хлюпалися в озері, пускали в повітря струмені води, улюлюкали і кидали косі погляди на Данила. Рудий сидів біля самої кромки води, розклавши на кам’янистому березі всі записи, що передав йому фархаріанин. Для Лужанського, судячи з повадок, перестало щось існувати, крім формул та алгоритмів, на нас із Степаном він навіть не дивився. Дракончики кілька разів намагалися відволікти Лужансого, кидали йому камінці та палички, жалібно бурчали, але він їх ігнорував.
— І чи довго нам так ренегатити? — спитала я левархтонця.
Степан зірвав з дерева кленовий листок і заходився задумливо роздивлятися, підставивши під сонячні промені. У моєму світі була глибока ніч, тут ранній ранок.
- Зараз звістка про вашу смерть дійде до верховних, - зітхнув йєті, - Гарлі спробує створити видимість того, що ваші камертони дезактивовані. Чи допоможе це? Не знаю…
— Ну… з огляду на тенденції у світобудові, — я картинним жестом вказала на світ навколо нас, — чекати не довго. Чи шваркне кінець світу, чи… у другому варіанті я вже не впевнена. Якщо нас хочуть стерти з лиця землі фархаріани з їхніми технологіями.
Степан лукаво глянув на мене, посміхнувся. Знову мрійливо подивився туди, де сонячне проміння висвічувало прожилки на листку.
- Вони лише частина Ліги. Не вся, — сказав йєті.
— Але всі технології пішли від них, — здивувалася я.
— Не всі, — так само спокійно промовив Степан. — Світлана, справа ж не в технологіях, а в тому, хто ними керує. Фархаріанам допомагали й інші раси. Фізики, хіміки, біологи. У тому й унікальність Ліги, що в ній безліч різноманітних рас. Це абсолютно непередбачувана фізіологія та спосіб мислення. У цьому наша сила.
- А у стерв’ятників не так?
— Так, — усміхнувся левархтонець. — І цим ми врівноважуємо одне одного. Тих, кого ми називаємо «упирами», чимало й на нашому боці серед вартових. У тому й суть. Не всі фархаріани хочуть одного й того самого.
— Але вони все ж таки ставили експерименти над людьми?
- Ні. Але не можна заперечувати те, що допитливий розум деяких представників цієї раси розбурхують думки про аморальні дослідження. Це особливість фархаріан. Вони надто логічні та малоемоційні. Ними править свідомість.
— Так, я вже зрозуміла, що Гарлі є нетиповим представником.
— Він продукт мультирасового колективу, — знизав плечима Степан, — Не всі раси живуть розумом. Кимось править голос серця ... що теж не завжди добре.
 Степан відпустив листок, і його підхопив порив вітру.
— Таких легше обдурити, — зітхнув йєті, — але й вони навчаються життя, перебуваючи з тими, хто більше обізнаний із законами життя.
Ясно було, про кого говорив Степан, я трохи напружилася, готова слухати історію загиблого світу, але Степан мовчав, і з мене проти волі та законів пристойності вискочило нетактовне запитання:
- Як упав Левархтон?
Я чекала, що Степан образиться чи змінить тему, але він цілком спокійно сказав:
 - Як? Ніяк… коли стало зрозуміло, що наші здібності не можна скопіювати, підкорити чи відібрати, нас спробували залякати… Ми не злякалися.
- І?
— І немає більше Левархтона, — знизав плечима Степан, — але наша відмова дала можливість створити Лігу… Це вже потім з’явилися камертони. Наша нездатність до зради та підлості врятувала інші світи… Хто б таке передбачав?
 — Тож раніше зберігачі жили без камертонів? - Здивовано видихнула я. — А як же латали дірки?
- Так само, - посміхнувся йєті, - просто сил йшло багато. Часу прорва, і не кожен витримував, але світ рятували і без високих технологій… За будь-яким винаходом стоять ті, хто спочатку його винайшов, а потім застосував. Без застосування людського фактора жоден прилад не запрацює. Завжди є той, хто натисне кнопку. Світлана, вам з перших днів у Лізі кажуть, що головна наша цінність — це дар. Так ось це не заради пафосу, це правда. Я не вірю в кінець світу... а тимчасову тряску ми вже терпимо.
— А раптом цього разу точно кінець!
— У справах кінця світу немає нічого остаточного, — усміхнувся левархтонець. — Це дуже непостійний процес.
І Степан простягнув мені другий листок, зірваний з дерева. Унікальність цієї раси вражала. Точніше, ставив у ступор її пофігізм. Світ зник? Та й пофіг. Кінець світу? Це ще не підтверджено! Але, дивна річ, такий спосіб мислення справді допомагав справлятися з панікою та почуттям неминучого. Може, нас ще й пронесе? Але це не точно...