Розділ 27

Готувати вечерю з Данилом Лужанським виявилося не так просто. Почали ми з того, що рудий побачив дверцята, що розбовталися в кухонній шафці. Бурчав. А потім його почав дратувати кран, що тече на кухні. Не знаю, чим саме Данилові Аркададійовичу не догодив мій кран, що трохи сопливив, але вже через десять хвилин методичного «кап-кап» у відважного вартового граней засіпалося ліве око. Мене звуки води не дратували. Коли вдома мене не було (а це часто траплялося), воду в квартирі я перекривала. А коли була вдома, то спала трупом у спальні, і жодні звуки, навіть залпи гармат під вікном, не могли порушити мій міцний і здоровий сон. Натомість тонка душевна організація фізика та сторожа не витримала й десяти хвилин.
- Говорять, під звуки води добре медитувати, - сказала я, помішуючи соус для спагетті.
Даня на мене глянув трохи підсліпувато, але роздратовано.
— Тобі, коли прийдуть квитанції про витрачену воду, одразу медитувати захочеться.
Я скуштувала соус, задумалася. Полізла в шафку за спеціями... Дверцята знову надривно заскрипіли і ще більше повисли на шурупах, що розбовталися.
— Невже й викрутки нема? — зітхнув Даня.
- Є штопор і гарне заспокійливе, - заявила я, - можу пригостити.
Можна подумати! Я на цій кухні живу вже не один рік, на мене два місяці тому трохи шафка не впала... Дані краще цього не знати.
— Так жити не можна, — похитав рудою головою чоловік, — у будинку має бути викрутка.
Я посолила соус, перемішала. Спробувала. Чогось не вистачало… можливо, отрути?
— Для того, щоб у будинку завелася викрутка, у цьому будинку треба жити, — зітхнула я, — а я в цій квартирі зараз навіть уночі через раз.
Лужанський зітхнув і похитав головою. Дверцята шафки з сумним скрипом прочинилися. Я з зовсім непробивним виглядом ці дверцята зачинила. Я їх туди, а вони звідти… Даня на всі ці маніпуляції дивився з часткою іронії, з тією ж іронією і попросив:
— Пані Соколовська, організуйте мені викрутку, і я організую вам побут.
Я втомилася воювати з дверцятами. І чого я викаблучуюсь? Хочеться мужику погосподарювати, то треба від цього пориву брати максимум!
— А воду на макарошки поставиш? — пожвавішала я.
— І посуд помию, — кивнув рудий. — Неси викрутку, Свєта. І розвідний ключ.
 Довелося нести. А куди подітися? Тільки в моїй квартирі справді не було нічого, що зійшло б за викрутку. Але був дядько Мишко з другого поверху, у якого були і викрутки всіх видів, і розвідні ключі всіх мастей, а ще поганого характеру пес Жорік і кішка Манька, яка щовесни кричала на підвіконні, як Рапунцель в очікуванні принца. Жорик виконував роль дракона і ганяв усіх принців.
— Привіт, Жорік, — промовила я, відстрибуючи від дверей, — привіт, дядько Мишко.
Дядько Мишко, що відчинив мені двері, відсунув ногою з порога гарчачого Жорика. Жорик хоч і був більше схожий на сардельку-переростка з витріщеними у вічній злості очима, але поводився як вовкодав. І по-вовкодавськи міг легко вчепитися в кінцівку того, хто Жорику не сподобався. А не подобалися бридкому псові всі, крім його обожнюваного Михайла.
- Що трапилося? Батя знову бузить? — захвилювався дядько Мишко.
Він не раз приходив під мої двері, з ключкою і Жориком в якості моральної підтримки, коли мій батько починав занадто голосно кричати.
— Ні, мені потрібна викрутка, — усміхнулася я.
- Навіщо? — пожвавішав чоловік. — Щось зламалося? Так я зараз загвинчу!
- Ні. Закручувач у мене є, а викрутки немає, — усміхнулася я.
- Ага! Ясно, — дядько Мишко лукаво посміхнувся в пишні вуса, — а викрутку яку?
 Точно, викрутки ж різні бувають ... Я трохи зажурилася.
- Я всі дам, які є, - з розумінням сказав дядько Мишко.
- Дякую. А ще у мене кран і…
- Розвіднийний ключ теж дам.
У квартиру я повернулася задоволена, ніби печерна людина, яка видобула мамонта. У руках був важкий розвідний ключ і цілий букет із викруток. Ось я яка!  Пройшовши на кухню, я трохи розгубилася. Вийшла і повернулася знову. Ні, не глюк.
— Соус майже готовий, — життєрадісно сказав Степан, помішуючи болоньєзе в каструльці, — з вашого дозволу, я трохи побешкетував і додав туди ще мускатного горіха і ледь помітну нотку кориці.
Я мовчки кивнула головою і глянула на другого фігуранта цього кулінарного шабаша. Гарлі мовчки нарізав салат. У тазик. Помітивши мій приголомшений погляд, гуманоїд вирішив, що треба вклонитися. Вклонився і продовжив шаткувати в салат капусту. Даня забрав у мене інструменти і потопав загвинчувати кран. Добре, що я дядька Мишу з собою не привела… залишилися б Жорік та Манька без годувальника.
— Ми потім підемо, — говорив далі Степан, — у Данила з’явилася кумедна ідея щодо камертонів… Я захопив із собою Гарлі для наради.
- І як? - Уточнила я. — Загадку віку розкрили?
— Ні, — озвався гуманоїд з огірком, — я все ще вважаю цю теорію маренням.
 Данило дуже красномовно щось крутив на крані, ніби відгвинчував комусь голову. І все це дивлячись на Гарлі.
— Коли ми з тобою в магазині обговорювали барабашок, — сказав Даня, звертаючись до мене, — ідея здалася мені дурною. Але вона крутилася в голові і не відставала... Я покликав Степана.
Степан розплився в лагідній посмішці і ще щось підсипав у соус. Схоже, у мене були спеції, про які я забула. З таким графіком роботи я забуду і як мікрохвильову піч включати.
— Я не вважаю ідею дурною, — знизав плечима йєті, — просто вона заперечує непогрішність та абсолютну геніальність фархаріан.
Гарлі блискавично, наче на прискореній зйомці, порубав огірок на рівні кільця. Зирнув на Степана. Степан на ці маніпуляції глянув із легким глузуванням.
— Не налякав, — пирхнув левархтонець, — я не огірок, на мене більше сил піде. Ніж затупиться.
Я вирішила, що інформацію потрібно отримувати сидячи. Сіла на табуретку, ближче до столу. Гарлі овочі рубав, я під’їдала огризки. Ідилія, як із мамою на кухні.
— А суть ідеї мені озвучать чи я не доросла? — уточнила я, хрускаючи капустяною качанкою.
Запитання я поставила Дані, який методично витирав кран від крапель води. Пан Лужанський глянув на мене з докором і теж потягся до табуретки.
— Ми якраз чекали на тебе, щоб обговорити все за вечерею, — заявив рудий.