Розділ 24

— Відходь у бік, — заволав Андрій і з силою відштовхнув мене від вирви.
Я якраз відволіклася, розглядаючи кругляш у землі. Схилилася до нього, і, виходячи з позиції тіла, убік мене відштовхнули так, що я з човканням сіла в бруд. Але кругляш із землі висмикнула. Жердяй із гарчанням обернувся, явно засмучений тим, що я так невдало відскочила від його довгих рук. Андрій виявив дива маневреності і з силою штовхнув довгоруке створіння плечем, майже виштовхуючи його з нашого світу. Тут я вже не прогавила момент і блискавично згорнула воронку, запечатуючи дірку в гранях.
— Фух, — стомлено видихнув охоронець, упершись руками в коліна, — вгодований попався. Це що?
Андрій тицьнув пальцем у той шматок металу, який я тримала в руках. Помилки не могло бути, це була «монета», ідентична тим, що вже зберігалися в будівлі Ліги. Я заметушилась на місці, намагаючись вирвати із «зибучого» бруду свою п’яту точку, яку продовжувало затягувати в Мати Сиру Землюшку. Сиро, до речі, було дуже відчутно. Андрій одразу прийшов мені на допомогу, простяг руку і з тихим чавканням висмикнув із бруду і поставив на ноги. Не знаю як ам Колобок... а косплей Ріпки мені вдався.
- Це? - я теж глянула на монету. - Це загадка.
Охоронець підійшов ближче, розглядаючи мою знахідку.
— Десь я таку бачив, — задумливо промовив чоловік.
- Де? — одразу схаменулась я.
У відповідь лише безсиле знизування плечима.
- Не пам’ятаю, - зітхнув Андрій, - начебто мій «дзеркальний» напарник таке знаходив десь на своїй ділянці. Але я можу помилятися.
— А дізнатись зможеш?
Андрій знизав плечима. Потім кивнув головою.
- Спробую.
- Спробуй обов’язково. Це важливо, — кивнула я і сховала монетку в кишеню джинсів.
- Звертайся, - зніяковіло посміхнувся чоловік, - готовий допомогти по-сусідськи.
 Ми потиснули один одному руки. Я вирішила не затягувати з переміщенням і вирушити до Ліги прямо через існуючу вирву. Андрій залишився постояти на шухері, доки я знову відкривала портал. Знову іскри, сяйво, шарудіння. Мене відволік тільки тихий гомін, який ледве вловлював слух. Може, здалося? Все ж біганина, стрес, кров з шаленою швидкістю бігла по венах.
Перший Спалах з тріском відкрив дірку прямо в небі, мій здогад підтвердив заливистий мат Андрія. Потім ще дві тріщини з хлопками промайнули небосхилом, наче дивні феєрверки, спалахуючи і згасаючи в небі. Я теж вилаялася, на ходу міняючи координати, і застрибнула у вирву. Зараз я вважала єдиним вірним рішенням вирушити до Лужанського. Він точно мав дізнатися про те, що сталося. І я точно знала, що мої думки він не назве дурницями.
Як він там казав? «Збіги – це не доведені закономірності»? Схоже, наші випадковості вишиковувалися у цілком виразну закономірність.

***

 — Це було очікувано, — сказав Данило і склав руки за спиною, — лишилося зрозуміти, що саме відбувається.
Я, Радунський та Данило стояли з розумними обличчями навколо столу. На столі лежала монета. Ми дивилися на предмет, предмет дивився на нас. Контакт встановлюватись відмовлявся.
— Цього разу я можу дати голову на відсіч, що монетка в порталі і спалахи були пов’язані, — рішуче заявила я, зло дивлячись на монетку. — Коли ми почали латати портал, то вона там була. А ще цей дивний гомін…
- Гомін? – уточнив Данило.
Він теж дивився на монету зло. Навіть із докором, ніби сподівався, що від такого погляду в ній прокинеться сумління і вона, з риданнями, викладе нам весь підступний план ворогів. Монетка «колотись» не збиралася.
- Так, гомін, - повторила я. — Я думала, що мені здалося, але потім згадала, що схожий звук портал видавав у будинку генерал-губернатора.
— Дивно, — почухав потилицю Радунський.
— Логічно припустити,— підняв палець Данило,— що подібні монетки є ще десь.
 - Так, Андрій схожу бачив, - нагадала я.
І ми знову всі подивилися на стіл. Ми з Данилом навіть позу однакову прийняли - схрещені на грудях руки. Відчуття власної прозорливості та кмітливості окриляло мене. Надавало значущості всьому, що відбувається. Я вже не була їжачком, що пливе річкою. Я вже гребла проти течії і навіть розуміла, куди й навіщо це роблю.
— Потрібно шукати в районах постійних розломів, — виказав припущення рудий.
- Чому? - Здивувалася я.
Все ж таки для самостійного «гребця» я була ще малоосвічена. Досвіду не вистачало, потрібно було весло досвідченого мореплавця.
— Тому що вони постійні, — ледь посміхнувся Данило. — Якщо цей предмет взаємодіє з енергією порталу, то контакт має бути постійним. Бігати за хранителем і чекати, коли той відкриє вирву, ніхто не буде.
Ні. Я навіть не їжачок у річці. Я камінь. Мені ще треба випливти з дна мого рівня знань.
- Геніально, - видихнула я. — Я б не здогадалася.
- Я б теж. Я бачив у кабінеті Євпатія карти із зазначенням розломів. Склав два плюс два. - заспокоїв мене рудий.
 — До речі, про цю подію. А що сталося тоді? - пробурмотіла я.
— Вибух, — знизав плечима рудий. — Система охорони спрацювала блискавично, варто мені було зайти. Думаю, папери на столі обробили спеціальним реагентом. Вони спалахнули майже одночасно із силовим полем на дверях. Папери зотліли.
Я навіть за серце схопилася, уявивши, як Данило метушиться в закритому кабінеті з палаючими паперами. Чомусь уявляти таке було важко, страшно і навіть... боляче.
- Я боялася, що тебе рознесло на шматки.
— Не встигло, — весело заявив пан Лужанський. — Точніше, ніхто не подумав, що злодій зможе сховатись у камінній трубі.
У відповідь на заяву партнера я тільки захоплено сплеснула долонями. Професор хмикнув, але теж захоплено.
— Живі істоти дуже винахідливі, коли йдеться про збереження життя, — заявив Радунський.
— Потрібно вивчити карти вашого квадрата і мого, — клацнув пальцями Данило, — закладемось, Світлана, що ті упирі саме розшукували розлом у вашому квадраті.
— Треба й мій квадрат вивчити, — зітхнув Радунський, — знову світ рятувати, а я тільки задумав експеримент із найпростішими.
— Перенесете розчленування безмозких створінь, — порадив рудий.
— Доведеться.
І ми «розсипалися» кабінетом, збираючи потрібні карти та довідники. Данило виглядав надто веселим, ніби щось його веселило. Ніколи не бачила рудого зануду таким розслабленим. Що вони тут із професором пили? Чи дегустували спирт? Ми розклали карти прямо на підлозі, бо на столі такі «простирадла» просто не вмістилися б. Лужанський зовсім розсіяним рухом кинув мені під коліна диванну подушку, коли я майже вже лягла на підлогу. Данило присів поруч на підлогу, на ще одну подушку. Я все ж таки лягла. А що? Мені одразу принесли ще одну подушку.
— Ось, — Лужанський тицьнув пальцем в один із гуртків на моїй карті, — це саме той парк, звалище. Біля вашого будинку, Світлано, був розрив, замаскований під стару котельню, туди упирі й прямували. Коли знаєш, що шукати, все стає очевидним.
Я кивнула. Тепер і справді багато стало зрозумілим і логічним. Той розрив на сміттєзвалищі був саме на згубному місці. Ми його залатали. У смітті цілком могла валятися та сама монетка, хто б її помітив? Дівчина з психлікарні сама притягла монетку до нас, спалах просто викинув її ближче до порталу.
У двері тихо постукали.
— Увійдіть! — гаркнули одразу всі ми.
На порозі з’явився блідий і схвильований Кеша. Мене його зовнішній вигляд не здивував, він завжди був такого ось невиразно-сірого вигляду, завжди трохи переляканий, наче щур, застуканий на кухні. Але сьогодні він був особливо прибитий.
— Данило Аркадійович, — промимрив Кеша, — доглядальниця дзвонила.
- Що там знову? — неуважно уточнив Данило, навіть не звертаючись до Кеші.
 Мене ж слово «доглядальниця» вже напружило. І яке відношення вона має до Данила?
— Катя втекла, — шепнув наче змовник Кеша.
- Що? — Лужанський так різко підскочив, що мало не затоптав мене.
- Як втекла? Коли? Куди?
Вірний секретар професора лише руками розвів. Поки я намагалася зрозуміти, що взагалі довкола мене відбувається, Данило вже з тупотом понісся геть із кабінету.
- Даня! Ми з вами! - закричав Радунський. — Якщо прочісувати двори, то краще разом!
Які двори прочісувати? Кого шукати? Хто така Катя та звідки вона втекла? Всі ці думки роїлися в моїй голові у вигляді безладної суспензії, а ноги вже виносили з кабінету, несли вгору сходами. Одне було зрозуміло, що у Данила лихо. Отже, треба допомагати.
— Не треба, Порфирію Сергійовичу, — зітхнув Данило, натягуючи пальто в передпокої, — я сам.
І глянув якось сумно на мене, наче вибачався.
— На вулиці сльота і холодно, а у вас ревматизм…
- У мене ревматизму немає, - заявила я гордо, - від дощу не плавлюся. Можу надати посильну допомогу. Хто така Катя?
Видно було, як важко давалася відповідь Данилові, але він все ж таки тихо видихнув:
— Катя моя сестра. У неї важка форма божевілля.
- Ясно-зрозуміло, - трохи розгублено заявила я.
Радунський уже накидав мені на плечі своє старе пальто. Натягувати криноліни і корсети часу не було, а розгулювати по застарілих вулицях цього світу в моєму прогресивному вбранні було все ж таки небезпечно. Тому пальто ми застебнули (благо професор був невисокий і не дуже великий), на голову капелюха-котелка. Вилитий Олівер Твіст. На дворі пахло дощем і димом. У будинках топили каміни та печі, у вікнах затишно горіли свічки та газові лампи. Під ногами стукала обкатана колясками бруківка. Мені подобався цей затишний і неквапливий світ, з його трохи манірним і неквапливим життям.
А ще я ніколи не замислювалася над тим, чому нашою «точкою зборів» був будинок Радунського, хоча я була дзеркальним партнером Лужанського. Та й сам Данило частіше крутився в будинку професора, ніж у себе… Може, справа в тій самій Каті і в тому, що її стереже доглядальниця? Ми пройшли зовсім невелику відстань, пірнули в напівтемний дворик, що зарос кущами та деревами, вийшли на іншу вулицю. Данило мав свій власний будинок, як і Радунський (що логічно, враховуючи зарплати вартових).
Сіра цегла, арочні вікна, темні штори на вікнах. Варто нам було підійти до будинку, як з дверей відразу вискочила літня дама в білому вбранні медсестри. Заплакана та схвильована.
— Данило Аркадійовичу, я гадки не маю, в чому річ, — заголосила дама, — вона поводилася як завжди. А варто мені було відлучитися — вискочила в двері і зникла. Я оббігла вже всі двори.
— Пробіжімо їх ще раз, — спокійно промовив Лужанський, — йдіть до будинку.Вона швидше за все ховається десь поблизу.
Жінка, схлипуючи, знову зникла в будинку. Радунський загорнув в одну з арок, де теж виднівся зарослий кущами дворик. Тут усюди було висаджено рожеві кущі, бузок та інші декоративні рослини. Влітку або навесні тут має бути дуже красиво, але зараз тільки стирчали з землі чорні, місцями колючі гілки, що норовили вийняти око або порвати одяг.
— Далеко б вона не пішла, — зітхнув Данило, — злякалася б. Швидше за все, сидить десь у темному кутку та плаче. Я впорався б сам.
Він говорив плутано і збентежено, навіть у вічі не дивився, і я простягла руку, хапаючи Лужанського за рукав пальта. Не знаю, чому, але мені було дуже важливо показати йому мою підтримку. Напевно, відплатити йому душевним теплом за те, як він колись сприйняв мою проблему в сім’ї. Так ми й вешталися від дворика до дворика, розлякуючи вуличних котів. Ліхтарники педантично обходили вулиці, запалювали ліхтарі. Місто повільно провалювалося в ніч, а ми в темряву.
Я помітила білу пляму першою, обережно потягла Даниїла за рукав пальта, вказуючи іншою рукою туди, де біля сходів цокольного поверху тулилася самотня постать. У місячному світлі можна було розгледіти лише білу простору сорочку, ні обличчя, ні кінцівок я не побачила. Лужанський трохи притримав мене за плечі і пішов у вказаному напрямі один. Почувся жалібний жіночий плач, тихий голос рудого.
До мене напарник повернувся, несучи на руках худу жінку, явно набагато старшу за нього. Жінка каламутним поглядом простежила за мною, потім знову глянула на Данила, заплакала. Вона виглядала зовсім втраченою, наче маленька дитина. Руде важке волосся жінки було розпатлане, на скронях проглядала сивина. Катерина Лужанська явно погано розуміла, що з нею відбувається, де вона та хто вона. Тільки мовчки ворушились губи жінки, але зіскочити з рук брата вона не намагалася. З одягу на втікачці була тільки в нічна сорочка, вимазана осіннім брудом. Як і босі ноги жінки.
— Я покличу професора, — прошепотіла я.
Данило тільки кивнув, несучи сестру туди, де на порозі будинку вже чекала жінка в білому одязі сестри милосердя. Я не стала нав’язувати йому своє суспільство. Нині це було зайвим.