Розділ 21

Ніколи не переміщуйтеся між світами у стані надзвичайного душевного потрясіння. І взагалі не переміщуйтеся між світами. Не потрібно вам це! Саме такі думки і роїлися в моїй голові, коли, випавши з міжсвіту, я задерикувато покотилася кудись униз. Судячи з хрускоту та шелесту, котилася я травою. Іноді на шляху зустрічалися чагарники та хилі деревця. Що за рослини, я так і не зрозуміла, давалася взнаки відсутність знань у сфері ботаніки. А ще я небезпечно прискорювалася, все швидше скочуючись схилом. Смерть від зіткнення із деревом не відбулася. І це був перший раз, коли моє вбрання справді виявилося корисним.
Частина оборок намоталася на гілку, що й стало рятівним стопором у моєму косплеї на Колобка. Ніч. Тиша. Зірки на небі, і я з кректанням намагаюся виплутати частину свого вбрання з чіпких колючих гілок. А ще б зрозуміти, де я? Як будь-яка дитина асфальту, я до трясучки боялася нічного лісу. Та я й у денному лісі почувала себе, м’яко скажемо, незатишно. Але там був шанс зустріти грибників, які покажуть напрямок до дороги. А в цьому лісі незрозуміло, яких «грибників» ти зустрінеш, а ще знай, якого виду гриби можуть тут мешкати.
А ще, до того ж, у мене починала крутитися голова і слабшали ноги. Камертон нещадно смоктав із мене енергію, і тіло стрімко слабшало. Був ризик, що після наступного переміщення я відсипатимуся ще кілька діб, тому наступний світ повинен бути мирним і знайомим. Інакше мені кришка. Дивно, я тільки раз перемістилася, а ніби проскакала кілька світів. Хоч би це був мій звичний ліс із вовками та совами…
- Фир ...
Хтось м’яко натякнув мені про свою присутність у непроглядній темряві лісу. Успіх повернувся до мене спиною і весело танцював ламбаду. Серед колючих чагарників сяючою плямою, намалювався силует білого коня.
- Здрастє, - заявила я співрозмовнику і розсіяно зобразила подобу реверансу.
- Фир, - відповів мені єдиноріг і вклонився.
Отже, у мене залишається останній шанс перестрибнути у свій світ, і якщо я схибну, то залишуся валятися без сил незрозуміло де! Нестерпно хотілося пити і їсти. А рогатий кінь дивився на мене розумними очима. Довелося притулитися до дерева, щоб не так сильно хитало. Чого ж мені так паршиво?
- Фир, - знову промовив єдиноріг і зробив крок до мене.
 Про цих створінь писали, що вони були розумними і мирними, та й їхній світ був не дуже ворожим. Це заспокоювало. Кінь ще наблизився і підставив мені шию. Почесування? Я розсіяно почала шкребти животинку нігтями, розглядаючи чужосвітове небо. Невдоволений «фир» відволік мене від цього заняття. Кінь з явною зневагою глянув на мене і знову струснув головою, опускаючи її нижче. Потім і боком мене штовхнув.
- Що? - Втомлено уточнила я. - Мені зараз грати не хочеться. Я хочу пити.
 Тварина сердито тупнула копитом і знову струснула головою. І знову штовхнула мене. Кілька секунд я і кінь грали в гляділки. З нас двох слабкою ланкою еволюції я все більше відчувала себе. Невже він хоче відвести мене до води? Кінь радісно заіржав.
— Чорт… Ви ж телепати! — ляскаючи себе долонею по лобі, промовила я.
З погляду коня було ясно, якої саме він думки про мої розумові здібності. А що я? А я дарма, чи що, волосся в попелястий блонд фарбую? І ми з конем поплелися по лісі разом. Єдиноріг кілька разів глянув на мене, явно пропонуючи поїхати на ньому. Я делікатно відмовилася, побоюючись, що згорну собі шию раніше ніж тваринка зробить перший крок.
Струмок я почула вже дуже скоро. Вода яскраво виблискувала в місячному світлі, переливалася. Ще ніколи я не пила з такою жадібністю та задоволенням. Вмилася. Відпочила. Раптова втома потихеньку відступала, але тремтіння в ногах все ж таки залишилося. Увагу привернули дивні спалахи у небі. Тварина поряд зі мною заіржала і смикнулося, злякано дивлячись у чорноту небес.
Я навіть на ноги схопилася, розуміючи, що прямо зараз десь у лісі відкрився спонтанний перехід. „Дірка“, якщо говорити просто. І зберігача поряд явно немає. Стало помітно, як силові лінії венами розповзлися на межі, напружилися, утримуючи кордон між світами.
— Мабуть, покататися все ж таки буде потрібно, — зітхнула я і поманила до себе єдинорога, — тільки не жени.
Звірюга пирхнула і позадкувала, зацьковано дивлячись у бік, де виблискував портал.
- Відставити паніку, - заявила я і рушила до коня, - гірше буде, якщо в цю дірку затягне твого побратима.
Уявила, як єдинорога потім виплюне десь у світі кракенів чи моєму. Серед автостради. Навіть головою труснула, відганяючи від себе картини трагічної загибелі рогатого коня під колесами фури. Єдиноріг теж перейнявся і несміливо ступив до мене.
- Ти мене довези і йди, - зітхнула я, - далі я вже сама.
Залізла на найближчий пеньок, а потім з кректанням почала лізти на конячку. Я і на поні в дитинстві без сторонньої допомоги не могла влізти. Для мене і велосипед був «вершиною» непокореною. А на цьому мені ще й їхати. По лісі. Вночі.
— Фир, — зітхнув кінь.
- Це тобі „фир“, - прокряхтіла я, - а в мене щодня такий „фир“, що хоч стій, хоч падай.
І обережно торкнула коня п’ятами в боки, даючи сигнал бігти. Головне — триматися за гриву… А краще лягти та триматися за коняку всіма кінцівками одразу. Так я і поїхала далі як дитинча опоссума, яке возз’єдналося з коханою матусею.

***

 У траву я впала вже досвідченою наїзницею. Точніше, досвідченим мішком з картоплею, але до чого ці уточнення? Головне, я не впала з коня дорогою! У планах було бадьоро зістрибнути, та де мрії, а де реалії? Особливо якщо спідниця знову почала лізти мені під ноги, а тіло від трясіння і нерухомості задубіло і зовсім втратило колишню гнучкість. Залишалося тільки покластися на гравітацію та везіння. Гравітація була вірна всьому існуючому. Везіння? Відстало ще на початку моєї поїздки.
— Фир, — сумно зітхнув рогатий кінь і з прикрістю обнюхав мене.
— Сам так, — зітхнула я у відповідь, неграціозно встаючи на ноги.
Перед нами був розрив. Великий. І це проблема. А ще проблема була в тому, що з розривом я знову опинилася віч-на-віч... крім єдинорога. Довелося не тільки зіскребати себе в купу в фізичному плані, але ще й у моральному. Як там мене вчили? Дихати і пустити через себе силу Граней… Тільки медитувати і правильно дихати, коли на тебе з цікавістю дивиться кінь…
— Сбрийся, — звернулась я до єдинорога, — тобто… Дякую тобі, а тепер давай. Дуй у ліс. Тут зараз твориться секретна магія буде.
Звірюга глузливо заіржала і весело тупнула копитом. Потім знову подивилася своїми вогкими, повними інтелекту глазюками. Показала коневі кулак.
— Дивись, але не відволікай, — пожаліла я притихлого звіра.
А далі все пішло ще природніше, ніж зітхання. Енергія цього світу проникала в мене і вбиралася гранями, текла чарівним пилком з кінчиків пальців, сочилася із сонячного сплетіння. У цей момент я майже переставала існувати, ніби дивлячись на себе, що стоїть біля дірки в просторі. Вдих… Видих… Тріск.
- Це ще що таке? — тріщина всесвіту вже майже затяглася, коли я підняла погляд до неба.
Небо прошила подібність блискавки, але все ж таки від природного явища її відрізняв зовнішній вигляд. Вона ніби підсвічувала небо зсередини, іскрами розсипалась у просторі. Спалах!
— Швидко пішов геть! — гаркнула я на коня і ляснула в долоні.
Єдиноріг заіржав і відскочив убік. І ще раз. Я не роздумуючи згадала своє дитинство, проведене у дворі. Два пальці в рот, і по нічному лісі пролунав заливистий свист. Серед заростей почулося шарудіння невидимих крил. Кінь з тупотом зник у темряві. Тріск у небі повторився. Я вперше бачила спалах… І він уже двічі повторився. Ці «блискавки» спалахували в різних кінцях неба, сяяли то тут, то там. Тріск пролунав і в чагарниках.
Спалах блукав, шукаючи, з чим зіткнутися, як кульова блискавка шукає предмет для розрядки… Добре, що єдиноріг поскакав в інший бік. А потім тріск почувся за моєю спиною, тіло обпекло, ніби від удару струмом. В очах потемніло. «От же ж чорт забирай»: — промайнуло в моїй голові, і світло на мить згасло.
- Зараза!
Це я кричала вже через мить, коли довелося плюватися піском. Мене викинуло серед нескінченної піщаної пустелі, де я з тихим шарудінням поповзла вниз схилом. Ну, хоч не покотилася. Сили вибило з тіла з такою силою, що я навіть згрупуватись не встигла. Одне тішило, я була вартовим… це рятувало мене від божевілля раптового переходу. Чи це добре? Якщо врахувати, що я лежала без сил серед розжарених пісків чужого світу, то безумству я зраділа б. Вмирати не так страшно.
Серце стукотіло десь у горлі, а я все дивилася сльозящимися очима в небо. Білий сонячний диск нещадно палив шкіру, дихати було нестерпно важко від спеки та пилу. І на тисячі кілометрів лише пісок та спека. І я, яка зіркою лежить на схилі. Червоний пісок і синій, наче чистої води сапфір, небо. Це також був не мій світ. Мене викинуло в чужий всесвіт без сил. Я не могла навіть підвести голову, щоб озирнутися.
А серед рідкісних хмар виблискували крихітні блискавки. То були залишкові сліди недавнього переходу. Як кола на воді, коли в глибині зник кинутий камінчик. Спочатку їх багато, а потім все менше… Менше… Тиша… Камертон нестерпно палив зап’ястя, ніби вгризався у плоть. Він підживлював витрачені на латання дір сили.
- Припливли, - зітхнула я в порожнечу, - Свєтко, бути тобі гербарієм ...
Скільки я так пролежала, дивлячись у небо? Без поняття. Схоже, я навіть знепритомніла. Або заснула під шелест пісків.
- Світлано! Ви мене чуєте? - пролунав знайомий голос.
Мене закрило від сонця величезною тінню чорної парасольки. Потім у поле зору потрапило задоволене обличчя Степана.
- Іди геть, глюк, - попросила я і спробувала знову відплисти у світ мрій.
Але мені не дали. Почали тормошити, плескати по щоках. Навіть посадили. Коли в рота спробували залити воду, я зрозуміла, що для глюків все дуже реально. А потім моя найулюбленіша макака-переросток потягла мене кудись. Я навіть заплакала, повисаючи на плечі Степана.
— Куди ви вологу витрачаєте! — дорікнув мені левархтонець, — воду треба заощаджувати.
Я відразу почала економити цінні ресурси. Жодних зусиль з мого боку не знадобилося. Просто знепритомніла і дозволила чужим рукам нести мене туди, де світ був не такий ворожий, як цей. Героїзму мені вистачило не лише на цей день, а й на життя вперед... Я ж навіть не самостійна бойова одиниця!