Розділ 17

На ранок мене розвезло в мотлох. Валяння на холодному асфальті не пройшло без наслідків, і, лежачи в ліжку, я відчувала себе Анною Кареніною, якій вдалося виповзти з-під поїзда. Але радощів це не додавало. Як я не намагалася вчора прийти в норму, але ні гірчиця в шкарпетках, ні лікувальний чай із строкатого пакетика не змогли відвоювати мене у агресивної застуди. На столі знову задзвонив телефон. Ці дратівливі звуки я ігнорувала вже кілька годин, і, хоч циферблат хронометра повідомляв мені про те, що за вікном уже опівдні, у душі у мене була глибока ніч і хотілося спати. Але спати мені не давав телефон!
 Довелося зіскребати себе з простирадла і шкутильгати на кухню, бадьорити організм кофеїном. Дорогою схопила телефон, виявивши на ньому багато пропущених дзвінків від Данила. І ось навіщо? Сам сказав, щоб я відпочивала. Я відпочиваю, хоча більше це схоже на відхід у інший світ. Подумала та заварила собі чай. У двері подзвонили. Я подивилася на годинник, прислухалася до звуків із санвузла. Вода не дзюрчала, гостей я не кликала, всі бажані візитери попереджають про плани навідатись, а небажаних я з чистою совістю ігнорую.
- Світлано, ви живі?
Сказати, що я здивувалася, це нічого не сказати. Це що? Голос Данила звучав глухо і здавлено, приглушений товщиною броньованих дверей. Я голосно висморкалась і відпила ще ковток обпалюючого чаю. На поверхні мого холодильника кольору «графіт» відбивалося моторошне створіння з чашкою. Створіння похмуро дивилося на своє відображення і дудлило чай. Ну і пика у мене ... Вивчила свій розпухлий, почервонілий ніс, сплутане волосся, тьмяний погляд і з чистою совістю заявила візитерові:
- Ні. У процесі відходу.
Десь там, у напівтемному коридорі під’їзду, настала задумлива пауза.
— Я приніс вам бульйон від Мотрі Ігнатівни, — знову подав голос мій напарник, — вона наполягала, що вам потрібне гаряче питво та бульйон.
Я знову здивувалася, але вже не вдавилася. Дивно, що ця похмура дама з кандибобером на голові раптом перейнялася моєю персоною. Все ж таки я була не найприємнішою гостею Радунського… Дивовижна жінка ця Мотря Ігнатівна, про всіх пам’ятає, навіть про мене, заразу, не забуває. Скільки я там у домі Радунського пробула? І тижня не минуло… Стало соромно. Стара жінка корячилася з ранку, суп мені варила. Мабуть, ще й курку власноруч укокошила, щоб вітаміни всі залишилися на місці... Ну, Данько, тримайся, сам напросився. Зараз явлю тобі свою неземну красу і піду жерти бульйон на самоті. Я картинно відчинила двері квартири і чекала, що чоловік на порозі відсахнеться.
— Вам лягти треба, — сказав Лужанський, поправляючи окуляри.
— Я саме цим і займалася, поки хтось не почав дзвонити по телефону, — огризнулася я голосом слоненяти з мультика, — і досить мене няньчити. Я не маленька.
Данило дратував. Я ще не зовсім зрозуміла, чим мене дратував цей мужик в елегантних окулярах та витонченому костюмі, але бачити його хотілося зараз найменше. Прийшов лицар! Суп він мені притягнув… Я потяглася, щоб схопити каструльку з супом, але її підло відсунули вбік, а сам Лужанський попер у квартиру.
— І шкарпетки теплі надіти, — так само незворушно заявив Данило, розглядаючи мої голі ноги, — і піжаму теплішу за це непорозуміння.
Я сердито смикнула атласні шортики своєї ультракороткої піжамки і гордо заявила:
— Це ваш фасончик — баєчка, та ще й у смужечку, — парирувала я.
Данило знову поправив окуляри, оглянув мою квартиру, трохи скривився.
— А ваша тяга спати а-ля натюрель вилізла вам боком, — поставивши суп на стіл, парирував Лужанський, — он як розвезло. Усі натюрельки до біса продуло.
Злопам’ятна руда сволота! Знайшов коли зі мною тут заїдатись! У мене від дефіциту кисню жодної думки не залишилося. Я приготувалася боротися за свій особистий простір. Лужанський незворушно вивчав мою персону. Потім так само без попередження зробив крок уперед, і… я вже вішу на його плечі в безмовному здивуванні.
— Застуду треба лікувати постільним режимом, теплими шкарпетками та чаєм з малиною, — напутно бурмотіла ця наволоч, тягнучи мене до спальні, — а не бігати по дому в одних панталонах!
- Це шорти!
Я голосно шморгнула носом, але зрадлива крапля все одно вже надулася в пузир, що стирчав з ніздрі.
— У шортах у вас вулицями ходять, а ця атласна чортівня з мереживом — панталони, — заявив Данило.
Шм’як! І мене «повалили» в ліжко. А потім ще й ковдрою вкрили. Лужанський діловито озирнувся і потупав до шафи.
— Де в цьому будинку плед?
— Лажанський, йди до своїх єдинорогів… дай мені померти на самоті, — втомлено попросила я.
Я й мамі про застуду не говорила, рятуючись від нещадного піклування. А тут… Лужанський оглянув мене, кивнув:
— Зрозуміло, сам знайду плед.
— Даню, дай мені сьогодні спокійно померти, — жалібно попросила я. - Залиш супчик і шуруй додому. Або упиря прибий залітного. А? Тільки не грай у лікаря, я сьогодні не у формі.
— Світлано, ви цінний кадр,— риючись у моїй шафі, заявив Данило, — я ваш наставник, помрете тоді, коли я вам дозволю. Де плед я вас питаю?
Я здала всі паролі та явки. І про плед, і про грілку. І навіть про теплі шкарпетки. А потім ця іносвітова наволоч пішла гріти суп.
- Ну ось. І ніякого драматизму, — повідомив Лужанський, вручаючи мені тарілку з супом, — а тепер швидко їмо, засинаємо та одужуємо.
- І ти звалиш? - З надією попросила я.
- Ні. Я чай заварю.
І Лужанський послав мені криву усмішку, віддаляючись на кухню. Можна було почати кричати і обурюватися, але я почала мовчки їсти курячий суп з дрібною домашньою локшиною і половинкою відвареного яйця. Там ще й укропчик плавав, ароматний та свіжий. І так добре стало від цього частування, тепло, затишно, безпечно. А на кухні дзвенів посуд і свистів на вогні чайник. Не знаю чому, але раптом мені захотілося плакати. Мабуть, це застуда так вплинула... і суп.

***

— А що за монетку ми знайшли біля упирів?
Після супу я трохи ожила і навіть підбадьорилася, а чай із лимоном так і зовсім мене воскресив. Поняття не мала, що в моєму домі колись був такий смачний чай. Сиділа в ліжку, закутана в пухнастий плед, і цідила ковток за ковтком ароматний напій, відчуваючи, як застуда відступає. Навіть скрип половиць під її тремтячими ніжками почула. Данило сидів навпроти мого дивана в кріслі біля вікна і теж насолоджувався чаєм. Пив він його з таким виглядом, ніби побув на прийом до Букінгемського палацу. А за вікном облітало лисття з клена, воно кружляло і падало на землю, злегка сяючи ранковою росою на сонці.
— Це схоже на таємний знак, — спокійно пояснив Данило, дістаючи з кишені піджака ту саму монетку, — чи перепустка.
Я тупо кивнула. А Данило дістав з кишені ще одну таку саму монетку і поклав обидві на підлокітник крісла.
- Ух ти! - Промовила я і чхнула, - У тебе там теж вихід у паралельну реальність?
Лужанський лише трохи посміхнувся. Потім чоловік підвівся і відібрав у мене спорожнілу чашку з чаєм, приклав руку до мого чола і хмикнув собі під ніс. Теж мені, сестра милосердя!
— Цю монетку я знайшов у іншосвітянки, яку ми відловили у моєму світі, — пояснив рудий. — Гарлі привів її мізки у відносну норму, і дівчина повідомила, що її забрав із собою гарний молодий спокусник. Точніше, як забрав… поцупив із собою у міжсвітову дірку.
- І?
Я обережно вхопилася руками за край пледу на грудях і підтягла його до підборіддя, наче дитина, яка слухала бабусину казку.
— Вона вихопила монету і спробувала втекти, — знову сідаючи у крісло, пояснив Данило. — Спалах став фатальною випадковістю, що занесла її в мій світ.
Лужанський замовк, я замислилась. Потім із натяком уточнила:
- Випадковістю?
Дивна така випадковість, якщо зважити на все, що сталося до цього з дівчиною. А ще я згадала про те, що спалахи не можна відстежити. Це було б дуже зручно.
— Чи ні, — підтвердив мої думки Данило, — аномалії найчастіше пов’язані.
— А використані?
Данило задумався, побарабанивши пальцями по підлокітнику.
— Я думав про це, — сказав чоловік, — якщо й так, то така технологія ще не використовувалася. Як вченому, мені хочеться відмісти таку можливість. Але як людина, я розумію, що можливо майже все. Дивлячись, хто за втілення неможливого береться.
І як він не втомлюється від таких довгих та складних виразів? Я б ще на половині фрази заснула. А ще мене відвідала чергова світла думка, яку я поспішила озвучити:
- Ясно. А ось кракен міг би?
— Цілком, — підхопив мою фразу Лужанський. — Розрив міг спровокувати хвилювання граней. Але я не зрозумів, як діє цей агрегат і як відловлює дірки у просторі.
І ми обидва подивилися на дві монетки, що мовчали про свої неймовірні здібності. Отже, є якийсь туристичний клуб, який мало того, що всяку шваль зі світу в світ розкидає, так ще й шкодить всій міжсвітовій екосистемі.
- Свєтко!!!
Вереск за дверима і трель дзвінка відвернули мене від піднесених дум. Фізично відчула те, як фарба заливає обличчя, як палають вуха і німіє від незручності язик.
- Це хто? - здивувався Лужанський.
— Не відчиняй, він зараз піде, — заторохтіла я, схоплюючись у ліжку.
І я навіть майже виплуталася з пледа, коли перегороджувала шлях Данилові, що вже встав із крісла. Плед щільно обмотався навколо мого тіла і сповз до рівня талії, а два куточки внизу розкинулися вбік, мов хвіст у русалки. Так я і завмерла, розуміючи, що зараз рухну назад у ліжко. Але страх ганьби був сильніший.
- Він йти явно не збирається, - насупився рудий, коли дзвін і крик повторилися.
А я продовжувала скакати перед Лужанським, розставивши руки убік. Чомусь було нестерпно соромно, що він побачить цей непривабливий «рядок» моєї біографії.
— Зараза малолітня! — закричали за дверима. - Відкрий!
Данило м’яко мене переставив убік і пішов до дверей, на ходу задумливо промовив:
— Якщо так наполегливо просять, відкрити необхідно.
І пішов, а я помчала за ним слідом, точніше поскакала. Такий собі біг у мішках по власній квартирі. А Данило дивним жестом поправив рукави сорочки, закочуючи їх. Обсмикнув одяг. Зняв окуляри.
— Світлано, відійдіть від дверей, у коридорі протяги, — нагадав мені Лужанський, — знову продує і доведеться знову варити суп.
- Не відкривай, - жалібно попросила я.
Лужанський насупився, розглядаючи мою розгублену персону. Я шмигнула носом і почала розмотувати на собі плед. І справді стало холодно і незатишно, а ще й холодна підлога під босими ногами. Тільки у пана Лужанського жалості до мене не було, і він відчинив двері.