Розділ 11

- М’якше, ще м’якше ...
Шмяк - і в круглій мішені на стіні з’явилася дірка. Не дуже в центрі, не дуже рівно, але на тлі сотень інших дірок, що прикрашали стіну, це було й непогано. — Чудово, у вас почало виходити! — радісно промовив Радунський, що сидів у кріслі.
А Данило стояв поруч зі мною і радісним не виглядав.
— З такими успіхами ви зумієте потрапити лише у щось велике, — зітхнув Данило.
 Я перекинула револьвер з однієї руки в іншу і радісно посміхнулася до рудого:
- Дрібне я і в рукопашному бою переможу...  
Данило зітхнув, похитав головою і знову кивнув у бік мішені. А сам пішов ковтнути чаю. Радунський увесь час сидів у своєму куточку і читав газети. Багато газет. Цілий стос. І серед жовтих сторінок зі старомодними шрифтами я дуже добре розглянула видання з іншого світу. Швидше за все, мого. За той тиждень, що я жила в домі Радунського, мої знання у справах міжсвітових не те, щоб здійснили прорив, але зрушили з мертвої точки. Професор охоче ділився інформацією та підсовував лігійські довідники про інші світи. Тож я вже приблизно знала всіх наших ближніх «сусідів» і менш докладно вникала в далекі. За дверима почулися кроки, і невдовзі до кабінету влетів Кеша. Як завжди, весь із себе метушливий і скуйовджений, у погляді бойовий блиск, в руках лист. Кеша веселив мене і своїм виглядом, і своєю поведінкою, а вже про те, як він дивився на мене, одягнену в джинси... Бідолашний хлопчик явно бачив штани на жінці вперше.
— Лист пану Лужанському. З Канцелярії!
Вже миттю ми всі тупцювали поруч з незворушним Данилом і чекали, коли дізнаємося, що ж там трапилося, що листа надіслали з самої Канцелярії! Фіг знає, що це таке, але звучить пафосно.
— Дивна річ, — насупився рудий і передав лист Радунському.
Я тільки крутила головою, чекаючи, коли мене посвятять у цю таку таємну таємницю.
— Так, — підсумував Радунський і повернув листа Данилові.
Я не витримала і висмикнула у рудого записку з пальців. Пробіглася поглядом по друкованим літерам, явно набитим на друкарській машинці, яка дихала на ладан. Чоловіки мовчки спостерігали за тим, як я дивуюся спочатку, потім жахаюся, потім в… Прифігіла я котрий раз на день, тому що спочатку в записці був простий набір літер і символів без жодного сенсу. А потім ці літери самі собою вишикувалися у цілком зрозумілі слова. І я з подивом підвела погляд на Данила.
— Шифр, — упустив Лужанський, — зрозумілий лише вартовим.
Так. Зручно. Я повернула записку Лужанському. Кеша ще покрутився в кабінеті і з подихом потопав геть, залишивши нас вирішувати свої страшно секретні справи. З записки я зрозуміла тільки те, що сьогодні в місті було спіймано дівчину, яка бурмотіла щось невиразне і явно не розуміла, де вона знаходиться. Одягнена вона була дивно і навіть зухвало, своїм виглядом бентежила перехожих. Дівчину забрали до психлікарні, вважаючи божевільною. А ось люди «в темі» одразу збагнули, що дівчина іномирянка. І потрапила сюди вона не з власної волі.
- Ну що ж, Світлано, переходимо від теорії до практики, - сказав Данило, - все трапилося на моєму квадраті патрулювання, отже, розслідувати цю справу буду я.
- А я?
— А ви будете моїм зброєносцем, — заявив Лужанський і вручив мені пістолет, що залишився біля мішені.

 ***

Я була переконана, що корсет повинен враховувати не лише будову жіночого тіла, а й хоча б мінімально ув’язуватись із людською анатомією. У моєму світі ця частина одягу мала чисто декоративний характер і жити ніяк не заважала. От і спала на думку шалена думка, що тут має бути так само. Як я помилялася! Те, що натягла на мене Мотря Ігнатівна, було скоріше знаряддям тортур, ніж білизною. „У куди дихати“ з корсету, я так і не зрозуміла. За збільшення бюста та зменшення обсягу талії довелося заплатити опущенням нирок та всього того, що природа розмістила ближче до стегон. Те, що було в районі грудей, видавило до горла. Крім корсета на мені була пишна спідниця на жорстких обручах, в якій стояти можна було насилу, а ходити так і взагалі з ризиком для життя. Чоботи на підборах і капелюшок з вуаллю я прийняла стійко. Це було не дуже страшно та не дуже складно. Але з дому Радунського я вийшла з пластикою людини, яка проковтнула лома. Від думки, що в цьому всьому ще й доведеться сісти, я жахнулася.
— Світлана, що у вас з обличчям? — здивувався Данило, відчиняючи дверцята карети переді мною.
Я якраз намагалася побороти напад запаморочення і відповіла не одразу. Мозок, який звик отримувати кисень у великих обсягах, трохи буксував від різкого зменшення порцій.
 — Жах у мене з обличчям, — тихо зізналася я, — як і з усім організмом. Чи можна мене в кокон?
Данило знову дивно смикнув куточком губ, наче придушив усмішку. Далі ми трамбували мене у візок. То мене виштовхувало криноліном із транспортного засобу, то обручі піднімалися, роблячи подобою намету. Візник і коні покірно чекали на той момент, коли я награюся з сукнею і ми двинемося. Я двинутися остаточно не встигла, тому що Лужанський втратив терпіння і заштовхав мене в салон як багаж. Дивно, але сукня втрамбувалася ідеально. Потрібно ще навчитися у цьому всьому з карети виходити.
— Давайте припаркуємось у безлюдному місці, — жалібно запропонувала я.
— Обов’язково, — зітхнув Лужанський, витираючи піт з чола.
Так ми й поїхали, не поспішаючи, під цокіт копит по бруківці та під скрип коліс. Тепер я без побоювання виглядала у вікно воза і милувалася краєвидами. Яскраво світило сонце, на синьому небі баранчиками розповзалися хмари, ні вітру, ні холоду. Краса. Сонце сліпило очі, і червоніли клени, висаджені в діжках на узбіччі. Монументальні вулиці, велика кількість кування та ліпнини на будинках. У цей світ можна було закохатися одразу і беззастережно. І я, здається, теж вляпалася. Хотілося милуватися вуличками та площами, парками та скверами. Зайти в кафе біля парку та випити чаю за столиком, прикрашеним мереживною скатертиною. Або оселитися в будиночку з гарними різьбленими колонами.
— Гарно, — прошепотіла я.
Данило дивився в інше вікно і майже всю дорогу мовчав. І виглядав він якимось напруженим і похмурим. Не те щоб він був дуже радісний в інший час, але його звичайний стан похмурості і те, що я бачила зараз, дуже відрізнялося. Але чіплятися з питаннями я не наважилася. Потім карета звернула кудись за місто і покотила по дорозі, пірнаючи в алею зі старих і розлогих лип. І ось тут уже губилася чарівність сонячних вулиць та білих будиночків. Тут осінь була вірна собі. Сонячне світло не проникало крізь ще густі крони, по дорозі металося опале, вицвіле листя. І вітер неприємно завивав серед стволів. Жахіття додалося, коли попереду з’явилися кручені ворота, а за ними застарілий особняк з колись жовтими стінами.
З карети я, на подив, вибралася без тієї експресії, з якою до неї вантажилася. Просто випала на Лужанського і все. Стою, приходжу до тями, відновлюю подих, а до нас уже поспішають санітари. Точніше, санітар. Лужанський мовчки дістав якийсь документ із кишені піджака, і на нас почали дивитися не грізно, а ввічливо. Цікаво, а мені таку чарівну ксиву видадуть?
— Світлана, головне, поводьтеся природно і спокійно, — прошепотів Данило, беручи мене під лікоть, — нам треба оглянути іномирянку. Оцінити її стан і передати загону Гарлі.
— А що інших органів для такої роботи немає? - Здивувалася я.
— Є… Ми, — з кам’яним виразом обличчя видав рудий.
Крокували ми по брудних і облуплених коридорах, де раз у раз зустрічалися апатичні фігури в сорочках до п’ят. Нечесані, немиті. Змарнілі і зацьковані. Обстановка пригнічувала все більше, як, втім, будь-який момент, коли потрібно споглядати чужу хворобу. Тим більше таку страшну, як божевілля.
— Доброго дня, пане Лужанський!
Ми якраз вийшли до просторої зали зі столиками, де теж сиділи пацієнти лікарні, і до нас одразу ж кинувся один із санітарів. Данило подав йому дивний знак рукою, і хлопчина з цікавістю глянув у мій бік. А я з не меншою цікавістю оглядалася на всі боки, думаючи над тим, як виглядає іномирянка. На кого вона схожа, як розмовляє, як поводиться… Але довкола були однакові люди. Звичайні. Непримітні. А потім мій погляд уперся у вікно. Точніше, у фігуру, що сиділа біля вікна. І ця постать... Вона була яскравою. Я б навіть сказала, строкатою. Ось місто, яке ми проїхали, було яскравим по-своєму, і ці люди теж яскраві, а дівчина біля вікна виділялася. Чим?
- Як вона? — прошепотів Данило.
— Стан середньої тяжкості, — пояснив санітар, — сплутаність свідомості. Марення. Я дав їй про всяк випадок антидот. Сказали, він у жодному разі шкоди не завдасть. І ще дав заспокійливе.
— Правильно, — кивнув Лужанський, — але ви не помилились. Ця дівчина чужа. Ми її заберемо.
А потім Данило озирнувся на мене, з явним бажанням поставити запитання. Я глянула на рудого і знову подивилася на надто яскраву дівчину. Та сиділа біля віконця і тупо витріщилася в порожнечу, мірно розгойдуючись, як маятник.
- Знайшли нашу клієнтку? — прошепотів мені на вухо Лужанський.
Я розгублено глянула на Данила і невпевнено кивнула у бік вікна. Лужанський кивнув і з полегшенням посміхнувся. — Вона дивно виглядає, — прошепотіла я, — вона…
— Яскравіше, — кивнув чоловік, — я знаю. Це бачать лише такі, як ми. Для оточуючих вона проста божевільна без явних зовнішніх відмінностей.
І Данило взяв мене під лікоть, бажаючи підійти до іномирянки ближче. Санітар шльопав слідом, з явною цікавістю вивчаючи мене. У залі лікарні була моторошна акустика, так що говорити навіть пошепки було небезпечно, а шепотіти щоразу Данилові на вухо я не хотіла. Довелося залишити всі питання до того моменту, як мене знову втрамбують у карету. Данило на ходу торкнувся свого камертону рукою. Я вже знала цей жест: коли торкаєшся диска в центрі двома пальцями, то подаєш сигнал на пост. Коли три пальці з краю, даєш знак про відкриття порталу. Коли чотири пальці в центр, то це тривога. Зручна абетка жестів, її я одразу освоїла.
— Я підготую виписку, — шепнув нам санітар і рвонув кудись убік.
Данило нічого йому не відповів, він уже нависав над дівчиною. Обережно погладив її по волоссю, привертаючи увагу. Жодного ефекту. Порожній погляд, бліде обличчя.
— Ось, Світлана, — зітхнув Лужанський, — це яскравий ефект спонтанного переміщення для звичайної істоти. Зважаючи на все, вона перемістилася в блукаючому потоці. Так званий «спалах». Їх складно відстежити, їх поява триває лише мить.
— А їй можна допомогти? - Уточнила я злякано.
— Гарлі та його підлеглі займаються відновленням таких «переміщених». Це найскладніші випадки. Данило озирнувся на всі боки, потім покликав до себе іншого санітара. Поки той ішов, Лужанський тільки розгублено промовив:
— Коли принесуть документи на виписку, заберете дівчину і чекатимете на мене в кареті.
— А?
— Я вас наздожену буквально за п’ять хвилин. Представтеся сестрою хворої дівчини. Себастьян вам все підкаже.
І Лужанський підійшов до того самого покликаного санітара. А потім зовсім зник з ним в одному з коридорів лікарні. Головне, мені тут не напортачити… Я можу. Я талант.