Розділ 5

— Ходімо, — професор подав мені руку, і ми вийшли з вітальні.
У денному освітленні будинок не здавався таким похмурим. На шпалерах акварельними плямами рясніли незабудки та ромашки, розгойдувалися мереживні штори на вікнах. З кухні пахло випічкою. А я йду тут в одному халаті з вульгарними драконами. І мені стало соромно перед професором. І перед собою. Ішли ми вниз сходами, і я знову почала хвилюватися, що мене ведуть у підвал і напружилася. Але потім згадала, що за віконцем день і вирішила відкинути страхи на вечір. Усі мерзенності прийнято творити ночами, а професор явно прихильник традицій. Ми йшли по дому, старий продовжував балакати:
— Переміщення — це процес складний, нестабільний і небезпечний. Але для зберігача він проходить безболісно. Потрібно навчитися керувати і тоді все стане так само просто, як похід у магазин. У нас є пристрої, які допомагають у переміщенні. Потрібно враховувати координати, час, місце переміщення. Але основою всього служать люди. Точніше, особливі люди з особливою структурою енергетичного поля. Є, правда, раси, які мають інший спосіб переміщення, але все це дуже тонкі процеси, і вони ведуть до нестабільності і дірок у просторі. Саме такі безконтрольні метання і руйнують світи. Ще є ті, хто використовує дірки у просторі… це інша історія.
Поки ми говорили, професор вів мене вниз сходами, і ми завмерли біля дверей до кабінету. Мене пропустили вперед, професор увійшов слідом.
— Данило, я сподіваюся, ви заспокоїлися? - Сказав він.
„Апельсин“ сидів у кріслі з книгою в руках, у погляді холод, у позі напруга. Гарний халат! А Данилко слабак.
- Так, професоре! — гаркнув той і підвівся, відкинувши книгу.
Підвівся прямо, схрестивши на грудях руки. А я остаточно розгубила всю свою войовничість та відвагу. Стою в підвалі, з двома мужиками… Хоча, скоріше це все ж таки кабінет, але підвальний. Книжкові шафи, письмовий стіл, чавунна піч біля стінки.
— От і чудово,— старий променисто посміхнувся.
Непробивні нерви!
— Світлано, я розумію ваш стан. І ті муки, що ви відчуваєте. Тому хотів би, щоб ви дещо побачили. Просто подивіться, і все. Згодні?
— А я маю вибір? - криво посміхнулася я.
— Ні, — сумно знизав плечима професор. — Але ви можете піти на це з примусу чи через велику мету. Вибір ваш. Я хочу дати вам мету, заради чого боротися. Не хотілося суперечити чи гострити, я втомлено подивилася собі під ноги і видихнула:
- І що за ціль? - Покажіть їй Левархтон, - звернувся професор до Данила, - недовго. Дівчинка ще дуже слабка.
Рудий кивнув і торкнувся браслета на руці, я його тільки зараз помітила. Чоловік заплющив очі, розправив плечі, повільно занурюючись у подобу трансу. Навколо Данила стало хрустіти і тремтіти повітря, а потім звідкись зверху посипалися ті самі іскри, як тоді у вагоні. Вогники шипіли, іскрились і обсипалися до моїх ніг. Данило з кам’яним обличчям простягнув мені руку, і довелося підійти, щоб узятись за неї. Рудий притягнув мене ближче і тепер тримав за талію, розгорнувши спиною до себе. Секунда, дві, три і іскри зникли, змінившись на непроглядну темряву. Зник професор, зникли меблі та їх обриси, залишилися тільки ми з Данилом, що стояли посеред чорної прірви.
— Якщо стане погано, заплющіть очі, — пролунав його голос біля вуха, — Я зможу винести нас обох.
У відповідь я налякано кивнула, але очі не заплющила. Хоча погано вже було і досить сильно. Але цікавість була сильнішою. І ось у темряві з’явилося світло, тонкий промінчик, що пронизав простір, і цей промінчик ставав все ширше і ширше, утворюючи доріжку. Цією примарною доріжкою ми пішли, поки простір довкола не здригнувся. Морок сколихнувся, затремтів і обсипався до ніг тисячами уламків. Я навіть від страху скрикнула. Ми стояли посеред чорної пустелі, по щиколотку пов’язуючи в сірій пилюці, а з чорного, мертвого неба на нас сипався попіл.
— Вперше вони прийшли раптово, — почав розповідати Данило. — Спустошуючи світи. Вивертаючи матерію навиворіт. Цей світ виявився першим. Але допоміг нам виграти час.
Я озирнулася, десь серед чорних пісків було видно уламки зруйнованих будівель, скам’янілі від безводних століть дерева.
- І як? Допомогло? — вигукнула я, намагаючись перекричати вітер.
Холодний, колючий, як бите скло вітер завивав і гарчав, з неймовірною силою вдаряв в обличчя і тріпав одяг. Якби за моєю спиною не стояв Данило, то я впала б і не змогла б підвестися.
— Допомогло зібрати сили, — прокричав Данило. - Виробити тактику. Але поки ми намагалися стати на ноги і з’єднатися у цій війні, таких світів були сотні! Знову почало темніти в очах і почало хитати, ніби сили випливали з мене по невидимих каналах.
– Ви слабшаєте, Світлано, – сказав Данило.
Я коротко кивнула, а потім вигукнула:
– А хто вони?
– Ті раси, яким важливі території, ресурси. Одні приходять, щоб вичавити світ насухо, насичуючи свій. А є ті, хто кого бавлять знущання з мешканців інших світів.
– Антиліга? - З легкою усмішкою промовила я.
– Влучно, – схвально промовив Данило.
Я знову оглянула чорну пустелю. Ким треба бути, щоб таке створити з живим світом? Як треба було бавитися? І що ж, завтра хтось прийде в МІЙ світ і замість МОГО будинку залишиться тільки купа каміння? І звідкись із глибини душі почала здійматися злість. А ще сльози защипали очі, заважаючи нормально дихати.
— І їх можна зупинити? - Прошепотіла я, але Данило почув.
— Можна запобігти їхньому нападу, але для цього потрібно багато ресурсів! Для цього потрібні зберігачі. Ми заслін між мирними народами і тими, хто це мирне життя хоче порушити, — так само кричав рудий. — Кожен обдарований на рахунку. Адже кожен охоронець – це врятований світ! Світлано, я б з радістю відпустив вас додому і, повірте, сам знайшов би краще заняття… Але я не хочу, щоб мій світ став таким!! А ви? Ви хочете побачити свій будинок таким?
- Ні, - знесилено простогнала я, - Не хочу.
Ноги підкошувалися, мене знову накривав морок.
— Ідемо, — сказав Данило, підхоплюючи мене на руки.
— Я не впораюсь, — ледь чутно видавила я, — я хочу допомогти, але я не боєць!
— Я допоможу, — Данило вже зачепив браслет, з неба впереміш із попелястим снігом сипалися іскри, — ви не будете одна, Світлана. Світів багато…