Розділ 4

Я щосили сподівалася, що вся ця маячня мені наснилася. Але, розплющивши очі, жалібно застогнала і натягла покривало на голову. Все та ж гидка кімната в багряних тонах, залита яскравим осіннім сонцем. За вікном щебетали пташки, яскраво світило сонечко, в його променях сяяли янтарно-жовті листочки осики, що боязко тремтіли на вітрі. Я відмовляюся вставати! Категорично! І що вони зроблять?

— Пані, вас чекають на сніданок, — пролунало за дверима після делікатного постукування. - Ви мене чуєте?

Не чую! Я, мовчки, лежала на ліжку і посилала Данила та професора на адресу, яку цим снобами й чути не доводилося.

— Вам погано? — казав наполегливий хтось за дверима, - послати за лікарем?

Собі лікаря покличте. А я не вийду. Я страйкую! У мене лежачий страйк. Тихий і нещадний.

- Я входжу! — повідомили мені, і двері рипнули, відчиняючись.

А я в засідці. Лежу в коконі з ковдр та покривала. І чхала я на всіх вас із високої вежі! Але спостерігала в лужок із укриття. На порозі з'явилася жінка похилого віку в чорній сукні з мереживними манжетами, фартуху і чепці. "Економка", - підказав мені мій послужливий мозок. Де він учора був, коли я за тим диваком із вагона вибігла?

— Дитинко, ви там живі? — сказала жінка, розглядаючи мої босі п'яти, що стирчали з укриття.

— І що з того, як ні? - зійшла я до відповіді.

— На вас унизу чекають, — стримано повідомила економка. — Я подумала, вам треба допомогти одягнутися і привести себе до ладу.

Я висунула голову і глянула на тітку. Та мені мило посміхнулася, розвернулася до стоси білизни, що все ще лежала там, де її склав рудий, переклала її в крісло біля вікна. Зібрала чоботи, що валялися на підлозі, жакет, колготи.

- Я приготувала вам ванну. Думаю, після всіх переживань сніданок і ванна підуть вам на користь, — бурмотіла пані, господарюючи в кімнаті.

Треба визнати, їсти мені хотілося. Тіло нило, коліно саднило, тож від ванної я б не відмовилася. Я неохоче сповзла з ліжка.

— Я Мотря Ігнатівна, — посміхнулася жінка. — Економка.

— Світлана, — зітхнула я, потискуючи простягнуту руку, — Просто Світлана.

— Ходімо, Світлано, вода холоне, — усміхнулася Мотрона… 
У них тут усі імена такі ідіотські?

Я покірно попленталася за тіткою. Чесно, ванна - це магічна річ. Настрій здійнявся, вчорашній страх минув, і з'явилося бажання повеселитися.

— Я принесу вам щось із одягу молодої пані, — повідомила Мотря Ігнатівна, подаючи мені атласний халат у строкатих драконах.

- Чому? - Здивувалася я, розглядаючи себе в дзеркало.

Халат мені личив. Довжина до підлоги, широкі рукави, тонка тканина.

— Одяг ваш весь у бруді, переодягтися нема в що, — пояснила економка. — А вам треба вийти до сніданку…

— Я спущусь до столу в цьому, — посміхнулася я. - Мене все влаштовує…

- Але це немислимо ... Гей!

Немислимо значить? А мені начхати! Якщо мені доведеться жити тут, то всі мої тюремники пошкодують про це! Дуже сильно пошкодують, я постараюсь. Я швидко втекла сходами, ігноруючи грізний тупіт за спиною. Дорогу до вітальні я вже знала, це там я вчора канделябром розмахувала. І я вдерлася в залиту сонцем кімнату, під шелест шовку і крики економки, що мчала за мною. Ех! Настрій покращується.

За круглим столом уже сиділи: професор (я його ім'я не запам'ятати не вимовити не можу) у штанах та короткому халаті (щось я таке в кіно бачила), «Апельсинкп» читав газету, розряджений у штани, жилет та сорочку, на носі все ті ж моторошні окуляри. Над професором навис молодий хлопець у костюмі, який уважно вислуховував старого. При моїй появі всі одразу напружилися, хлопчина навіть почервонів. Я запахнула халатик на грудях, проте, подібна реакція мене трохи збентежила.

- Світлано! — підвівся назустріч професор. Від мого вигляду його пересмикнуло, але змовчав. Вихований значить? Перевіримо наскільки. - Вам дуже личить халат моєї дочки.

— Порфілію Сергійовичу, я її вмовляла залишитися в спальні і переодягнутися в пристойне вбрання, — видихнула економка.

— А мені сподобався халат! - сліпуче посміхнулася я.

— Але ж це вульгарство! — шипіла за спиною економка.

— Залишіть Світлану. У її світі більш вільне ставлення до зовнішнього вигляду, — заступився за мене Данило, — Втім, з поведінкою там теж проблеми. Зараз вона одягнена скромно, за мірками їхньої моди.

Що ж, Данило. Був у вас шанс врятувати свою снобську душу, але ви втратили його. Зараз я пригадаю і те, як мене істеричкою обізвали і зв'язати хотіли... І чоботи, між іншим, теж зіпсували! Усміхайся, Світланко. Жертви не повинні знати, що їм кришка.

- Прошу до столу, - професор простяг мені руку.

Данило ліниво підвівся і відсунув стілець. Придушила б обох!!

— Це Інокентій, — представив мені хлопеця Данило, — секретар Порфілія Сергійовича.

— Світлана, — я сліпуче посміхнулася і простягла руку хлопцеві, який не відводив очей від мене весь цей час.

Мою руку схопили, стиснули, а потім хлопець у повному чаді почав її цілувати. Гарний халат. Треба буде його із собою забрати. Якщо виберусь звідси. 
А тим часом усі розсілися за столом. Мотря Ігнатівна метушилася біля столу, кидаючи на мене гнівні погляди.

- Як вам спалось? — професор лагідно посміхався мені, наливаючи чашку чаю.

- Вдома краще, - так само мило посміхнулася я.

— Мені здавалося, ми з вами вчора все обговорили, — подав голос Данило.

— Коли здається — треба хреститися, — огризнулася я.

- Це дитинство, Світлано, - похитав головою мій апельсиновий.

Хоча який він мій? Він нічий, з таким характером.

- Я така, - підступно посміхнулася я і потяглася за булочкою.

Десь хтось подавився чаєм. Я здивовано глянула на Кешу. Так, я вранці виглядаю чудово, і халат мені личить, але не на стільки ж! Хлопець застиг з чашкою в руках, не миготливо, дивлячись на мене, змінюючи колір обличчя від синюшного, до червоного.