Розділ 1

І чого вона на мене так дивиться? Це я про ворону. Сидить уже биту годину на підвіконні і витріщає свої оченята-намистинки, ніби діру в мені протерти хоче. Хоча відволікає. За вікном теплий жовтень, весь такий золотаво-охристий, сонячний, мерехтливий. Пилинки зависли в променях остигаючого, але ще теплого сонечка. Золотисті відблиски по підвіконню стрибають. Світ ніби застряг в уламку бурштину. Затишний, теплий, що пахне спокоєм та вогкістю. І дощі ще не зарядили, розмазуючи вулицями строкаті плями опалого листя. Тепло, затишно, неможливо романтично.
А навколо мене офіс, весь такий похмурий, затхлий, у нестерпних для психіки кольорах «хай-тек». Наче самого факту того, що ти сидиш по вісім годин за нудною роботою недостатньо, потрібно добити офісний планктон нагадуванням про їхні сірі будні! Сірі стіни, чорні стільці, білі столи... чорно-білі ми. Тільки чашки і рятують, на чашки дрес-код ще не ввели.
І я, схопивши свою фаянсову «подружку» забарвлення вирви око, помчала туди, де немає вікон і є халявна кава. У мене сьогодні весь день таке відчуття, що ворони мене переслідують. Одна вирячилася на мене біля входу в метро. Тепер ця стирчить за вікном. Чи це одна й та сама? Вже час бігти до психіатра чи допоможе ковток допінгу?
— Доброго дня, Світланочко, — трохи хрипкий, з нотками бурчання голос за спиною.
Не Світлана Геннадіївна. Не Світлана… Просто Світланочка, як дівчинка із сусідньої пісочниці. За кіску смикнули, за щічку поплескали і відправили грати з іншими дівчатками, поки дорослі дядьки вирішують серйозні справи. Дістали. Але обернутися з чарівною усмішкою у мене вистачило сил і розуму. Субординація, щоб її ... Це ж не Петько з рекламного відділу. Це Петро Вадимович, заступник генерального директора. А я просто Світлана — менеджер середньої ланки. І начхати, що в мене і досвіду в роботі більше, і знань. І я на цю посаду вже давно претендувала.
Просто я не ходжу до більярду з нашим генеральним. І до пивної не ходжу. І загалом я жінка. І мало того, я ще й білявка. І, жах, навіть зовсім не страшненька. І тому Петюні запропонували місце заступника, а мені… а мені стіл біля віконця. Наше начальство спробувало мені робити прозорі натяки. Була б я трохи зговірливіша і наївніша, то вже б зривала з себе білий верх і чорний низ у пориві підвищення власного добробуту та статусу. Але я чудово розуміла, що роман на роботі закінчується весіллям з прекрасним принцем, тільки в любовних казках. Насправді… Реальність завжди набагато химерніша за вигадку.
— Доброго дня, — хапаючи чашку, видихнула я, маскуючи шипіння, що чулося в голосі.
І спробувала втекти. Просто цей блиск в очах Петра та його кривувата усмішка… Плавали — знаємо, тому активно, брасом, загрібаємо з кухні до свого столу. Швидко! Я ж знаю себе. Я ж не промовчу. А у мене квартира, у мене плани, у мене, зрештою, не добрана цього року відпустка.
— Світланочко, а які у вас плани на ці вихідні? - Загороджуючи двері, сказав Петро.
- Масштабні, - з чарівною усмішкою відповіла я.
І спробувала ковтком кави заштовхати єхидні ремарки подалі у своє нутро. Терпи, Свєта! Терпи! Це трудова етика називається. Плюнеш потім у його фото із корпоративного журналу. А у вічі посміхайся. Ширше! Ще ширше!
- Дуже масштабні? — не здавався Петько, роблячи крок до мене.
- Наполеонівські! - похмуро буркнула я, втрачаючи залишки самовладання. Головне, не піти у драму і не хлюпати в Петра з чашки. Драма, звичайно, вийде знатна, але окріп — це тяжкі тілесні. За них садять до бомжів надовго. Я до бомжів не хочу, у мене дорогий парфум ... мені там не зрадіють.
— Жаль, — разглядуючи стіну, зітхнула ця сволота, - А я ось хотів тебе з собою на вихідні покликати в гори. Засніжені вершини, жовте листя. Купання в чані з травами.
Що ж ти так у гори рвешся втекти? Козлик ти наш гірський, мабуть, тебе на рідні простори тягне... Зарплата, Світлано! Пам’ятай про зарплату! Тримай себе в руках!
- Я не люблю гори, - стримано заявила я, - мене від них нудить.
І від тебе, Петюне, мене теж нудить. Від таких, як ти, прилизаних і гидких, готових на будь-яку гидоту, мені нудно. А ще нестерпно через те, що відповісти не можна так, як хочеться. Щоб аж утерся і більше не підходив. Тільки кому я гірше зроблю? Правильно, не Петюні.
— Може, тебе привабить Європа?
Підвищуємо ставки? То як же тобі закортіло? Цікаво, автобусний тур? Петро напирав, тіснив мене до кухонного столу. Зсередини мене підпирала природна уїдливість. Чашка з кавою палила пальці... Сьогодні явно не мій день.
— Я не кожній дівчині пропоную спільну відпустку, — посміхнувся Петро.
Це точно. Не кожній. Він наших місцевих дівчат навіть не помічає, хоча вони по ньому зітхають по кутках. А я не зітхаю. Я такий типаж ненавиджу. А Петько мене, ще будучи «донним жителем», за коліна потримати намагався. І якщо генеральний запропонував гидоту та відсох, як торішній кизяк на черевику, то Петя не відчепиться. Петрик клянчити буде. А за відмову — мститися. Це він раніше скромний був, коли влади не мав. А тепер у нього є право призначати премії та звільняти… Минулого разу я акуратно позбулася його залицянь. Точніше я так думала. Навіщо він згадав про мене зараз? Все ж таки так добре було, забули мене майже на півроку… І згадали. Незабутня я дівка.
— Ні, Петюня, я не хочу до Європи, — зітхнула я. — Я жерти, Петрику, хочу. У мене на пожерти є рівно дванадцять хвилин, а не дві години, як у тебе. Тож я пішла. А гори та Європу ти без мене освоюй.
Все. Висловилася. Хоч полегшало, бо вже боялася, що вся жовч під шкіру піде від тривалого стримування. А тепер добре. Легко.
- Це відмова? — крізь зуби промовив червоний зам.
Це ще можна якось трактувати? Як особливу форму витонченого флірту? „Зроби мені боляче!“.
— Петрику, — я все ширше й ширше посміхалася, передчуючи швидку загибель власної кар’єри, — послуги інтимного характеру за гроші чи їжу надаються в інших закладах. Ти офісом помилився. У мене в трудовому договорі іншу посаду записано.
- Даремно ти так, - відповідаючи мені не менш грізним оскалом, прошепотів Петро.
— Що дарма, котик? Я не думаю, що дарма… Я навіть бачу, що зовсім не дарма. Ти і твоє заступництво не варті моїх естетичних мук…
- Зараза. - Це факт загальновідомий, - знизала я плечима, - я така постійна, як і ти. Тільки ти костюмчик дорожче одягнув. Але костюм тебе не зробив краще ... Не для мене.
І бочком до виходу. На ходу обмірковуючи те, наскільки важко мені працюватиметься в нашому дружньому серпентарії після цієї милої сценки на кухні. Петро сопів, я вже вискакувала до загальної зали. Браво, Світлано. Життя тебе б’є, а тобі все мало, інша вже здалася б і підбирало собі гардеробчик на вихідні. А ти ... А ти дівчина-хлопушка, з цвяхами замість конфетті.
***
Після робочого дня я вискочила надвір як ошпарена. П’ятниця! Сонечко! Р-А-Й! І пробки. У столиці в годину пік можна пересуватися лише вертольотом. Або пішки. Перший варіант дорого коштував. А другий… був мало здійсненний. На шпильках нашими роздовбаними тротуарами? Простіше на руках до дому пройтися. А на вулиці свіжо і добре, пташки співають, сонечко світить, листочки під ногами шарудять. І на душі теж добре, попри все. Зітхнувши поповзла до заповітної літери «М», сподіваючись, що вийду звідти живою і майже неушкодженою. Вагон тихо хитнувся і рушив з місця, відраховуючи похмурий ритм свого руху.
Мене гойдало і підкидало в натовпі таких самих замислено-сонних пасажирів метро. Чоловік, що сидів навпроти мене, нервово засовався, мабуть роздумуючи, поступитися мені місцем або залишитися подорожувати з комфортом. Я роздратовано закотила очі і відвернулася. Від нудьги і роздратування я почала нишпорити поглядом навколо себе. Людей розглядати та думати про своє — моя давня звичка.
Погляд упав на дивного пасажира, що сидів у кінці вагона. Незвичайний і старомодний одяг у стилі ХІХ століття: годинник на ланцюжку в кишені жилета, сиве волосся, бакенбарди. І дивно, що навколо пасажира, що сидів, було так вільно, ніби його навмисне намагалися не зачепити. Чоловік повільно підвівся і став перед дверима вагона.
А потім потяг знову струснуло. „Технічна зупинка“ - розгублено подумала я, нервово дивлячись на годинник. І з жахом дивилася на те, як зі стелі вагона почали падати вогняні іскри. Немов вибухнув феєрверк, і тепер мільярди яскравих вогників розліталися в повітрі. Як у сповільненій зйомці, чоловік повільно дістав годинник, звірився з часом, поправив волосся. Став рівніше. Пасажири продовжували сліпо витріщатися перед собою. Вогні повільно обсипалися з тихим шарудінням на підлогу. Я перебувала в стані шоку, але ніхто, крім мене, не бачив нічого незвичайного. Люди так само сиділи на своїх місцях, ігноруючи і завмерший вагон метро, і шипіння електричних іскор, і дивного пана з бакенбардами.
Та що там! Вони ігнорували мене, що приголомшено дивиться по сторонах, витріщеними від страху очима. Двері вагона відчинилися, чоловік вийшов. А на підлогу впав той самий годинник на ланцюжку.
- Гей! Чоловіче! — Я прийшла до тями від своєї галюцинації і, піднявши годинник, кинулася слідом.
Дивний порив, що я так і не змогла зрозуміти. Просто побігла… І вискочила у темряву… Цілковита й всеосяжна темрява. І тільки фігура чоловіка, що віддаляється, була освітлена дивним світлом. Ні звуків, ні запахів. Тільки зависла в повітрі чоловіча постать і промінь світла, що малює дорогу під ногами, мов світло від прожектора.
– Гей! Ви годинник загубили! - Крикнула я незнайомцю.
І навіть пройшла пару кроків, розгублено оглядаючись на всі боки. Ця темрява мене не лякала, просто було цікаво, де це я так невдало вискочила. Технічна станція? Саме так я і подумала у перші секунди. Я ніколи не була на закритих платформах метро.
Чоловік зупинився. Такого подиву на обличчі я ще не бачила. Обличчя чоловіка витяглося, очі округлилися. А в мене почало повільно темніти в очах. Від чогось стало важко дихати, наче на груди поклали важку гранітну плиту. Перед очима все пливло, втрачаючи чіткість.
– Годинник, – безпорадно прошепотіла я, піднімаючи руку.
Він схопився за серце, потім кинувся до мене. Жах читався на обличчі старого. Світ похитнувся, закрутився і згас. А я ще встигла подумати про те, що знову вляпалася в непорозуміння. Тільки у що саме не могла навіть уявити.