Глава двадцять друга

17-те грудня, день 486-й

Прокинувся легко. Голова так і не пройшла і другий зір ніяк не показував джерело проблеми. Отже, з його точки зору – в організмі все гаразд. Тільки сам організм чомусь про це не знає… Вийшов у центр загального залу, зайнявся зарядкою. Старанно і ретельно, поки не втомився. По суті – зарядка переросла в повноцінне тренування. Вийшло все просто чудово попри те, що він добряче задовбався в тих підземеллях. Поснідав учорашнім супом і вирішив, що таки мав рацію в тому, що засклені полиці та шухляди мають такі ж властивості, як і його сумка, – суп, залишений в однім із порожніх ящиків, навіть не охолов. Там же, у кухонному блоці, виявив десяток таких самих сумок,  як у нього була. Чому був невимовно радий. «По магазинах вони з ними планували ходити, чи що?» – пожартував роздивляючись їх з усіх сторін. Дизайн і пошиття, і навіть матеріал сумок був не такий, як у тієї, що залишилася в Агоррі, набагато добротніший і якісніший, але головне, що властивості в неї були такі самі. В її розкриту горловину легко проходив п'ятилітровий казанок. Уже не дивуючись, знайшов і фляги для води – десять штук на десять літрів і десяток п'ятилітрових. Літрові навіть не рахував. Дуже приємні знахідки. Усе просто чудово, якби не боліла голова і те, що він, як і раніше, не знає, як звідси вибратися. Після сніданку перетягнув усі книжки, знайдені в Катора в кімнаті, до себе і спробував почитати. Справа просувалася туго – начебто і слова зрозумілі, але сенс у голову не заходив. Як вища математика – читаєш і читаєш одне й те саме, а зрозуміти не виходить, якщо воно не твоє. Набравшись терпіння, спокійно й уважно переглянув у трьох книжках усе, що там написано, сподіваючись на те, що якщо щось трапиться і книжки десь втратяться, то його фотографічна пам'ять дозволить зберегти невідомі знання на майбутнє. Зліз із чарівного крісла, на яке перетворилося ліжко, вирішив пройтися, подивитися на зброю Седжа. Треба підібрати собі щось, меч, арбалет... а може краще й сумку скласти? Хіба мало що... а так – схопив і можна бігти. Тоді й меч можна не один узяти, й арбалетів кілька – а ні ваги, а ні об'єму в сумці не додасться, а йому спокійніше.

Зайшовши в кімнату Седжа, задумався. Зброї було дуже багато, з чого почати? Машинально засунув руку в кишеню, намацав щось, що задзвеніло... Здивовано витягнув і лише коли роздивився, що тримає в руці, тільки тоді згадав про пряжку, яку сам же туди й поклав. Світло в очах знову потьмяніло.

…

– Орті... скажи мені ще раз – що ти хочеш? – судячи з голосу Седж був незадоволений, – навіщо ми їдемо в це богами забуте село? І так, розваг особливих немає, а тут взагалі нічого не буде

Група вершників зупинилася на пагорбі. Внизу простягалося невелике селище десь на сотню будинків. Біленькі, акуратні будиночки, багато різних дерев. Десь мукала худоба, гавкали собаки. Дорогу до селища перерізала вузенька річка, яка, попри літню спеку так і не пересохла. Вечоріло, на мілині дітвора, під наглядом старших, гралася у воді.

– Седж... що ти, як маленький... ти не можеш організувати собі дозвілля? Дивись скільки всього – і дівки, і баби... обирай будь-кого... А мені тільки зганяй їх до купи на деякий час. Потім. Нам потрібна сила. У цього придурка резерв майже нульовий, мені треба розвивати його, інакше ми так і залишимося в цьому дурному тілі. Ти ж не хочеш цього?

– Ні, звісно не хочу... Не знаю, як ти хочеш це зробити, але нехай так буде. А розважитися... це я завжди з радістю. – Упевнена рука пустила коня вниз. За ним, як тіні, пішло п'ятеро мовчазних супутників, серед яких був і той, дурнуватого вигляду мечник, що чіплявся до них у лісі разом із товстим не знамо ким.

…

Кілька годин пролетіли як хвилина. Макс розплющив очі. Його нудило. Цей покидьок, попередньо назнущавшись над батьками, зґвалтував сам, а потім віддав своїм поплічникам, вісьмох дівчат від тринадцяти і старше. А коли, доведені до межі селяни, шестеро з яких уже валялися з дірками в животах, озброївшись дринами, вилами, сокирами і хто чим міг, рушили на них, Седж покликав Ортану. Різак спрацював на всю площу. Як і тоді, у вежі, люди не могли піти, втекти, не могли зрушити з місця, а невблаганне заклинання різало їх по сантиметру довго й завзято, доки життя не закінчилося в їхніх тілах. Двісті двадцять шість осіб. Майже всі, хто там жив. А ця сука, дивилася очима Макса і посміхалася обличчям Макса, вона була задоволена – таким чином готувала тіло попередника до перенесення свідомості. Резерв бачиш, у нього маленький...

Залишок дня він провів у своїй новій "зброярні". Розглядав, пробував різні мечі, ножі та всяке інше. Цікавого було багато. Красива, хижа, зручна зброя – що-що, а коваль Седж був чудовий. Ще й магія, яку він використовував максимально. В одному ножі спробував порахувати скільки там шарів металу, але одразу й покинув спроби – якось відчував, що багато, але навіть розгледіти щось, щоб порахувати не зміг. І це при тому, що товщина леза не перевищувала трьох міліметрів. Відклав собі. Свій ніж у нього хоч і непоказний, але найкращий, не поміняє ні на що. А цей – згодиться для чогось іншого. Меч – у пішій подорожі штука не зручна, вже перевірено. Проти вершника не дуже й допоможе, а зустріти групу піших із мечами... навряд чи. Радше мужиків на дорозі з кілками або дрібнопомісного дворянчика з арбалетом, бо гарний меч – річ дорога, а найгірший арбалет із двадцяти метрів зупинить будь-якого мечника... Воно, звісно, ще питання уміння... ліпше все ж таки з мечем, аніж зовсім без нього. А за наявності такої сумки, так і взагалі питань немає. Тому й колупався в усьому цьому, вивчав нове. Зрештою, вибрав трійку мечів, доволі простих на вигляд, але ідеальних для нього за довжиною і балансуванням, кілька чудових кинджалів – ну так, щоб були, може стануть у пригоді на обмін або ще що; штуки три метальні ножі і два арбалети. Таких він ще не бачив і розбирався з ними особливо довго. Зводилися однією рукою, спуск найм'якший, попри потужну, довгу і гнучку дугу. Болти приблизно по сімдесят сантиметрів. Усе дуже схоже на ті, ельфійські, що були на турнірі, але ось магії тут було явно більше, а тому конструкція була ще більш тонка, але не менш міцна і жорстка. Перевірити бій і пристріляти можливості не було – відстані не ті. Але це нічого. Вибравши пару, поклав усе це в сумку. Туди ж додав чотири десятилітрові фляги з водою, різної їжі мало не на місяць. Озирнувся, згадав про сумки як такі і засунув ще парочку у свою. Начебто все. Тривожну сумку зібрано. Якщо щось згадає – так додати легко, зате готовий до втечі в будь-який момент. І тут він побачив його. Як можна було ходити тут десять разів, перебрати все і не помітити? Танто. Його ніж – танто. Або може тільки такий самий як у нього? На підставці, за кинджалами, лежав ніж у піхвах, схожий на трохи вигнуту деревинку-паличку. Вийнявши клинок із піхов уважно оглянув лезо і все інше. Один в один. Такі ж шкіряні ремінці в обплетенні рукояті. Такий самий шнурок на піхвах. Єдина різниця була в тому, що це просто ніж. Не було в нього тієї чарівної сили різати будь-що, не туплячись і не ламаючись. Ось тобі і ще раз... Ні, ну тупитися він легко, мабуть, не буде – зброя із заборонених зберігала свої властивості весь час і не ламалася теж, але, все ж таки, в камінь його не встромити і сходинки не вирізати. Дістав із сумки мечі. Ну так... та сама історія. Один із трьох, які вирішив узяти з собою, був точною копією того меча, що залишився на Землі в підземеллі. І теж був просто мечем. Висококласним, мабуть, навіть кращим, ніж меч Сатха, намагіченим до межі, але цілком звичайним. Значить – творець його зброї Седж? І як же вона опинилася на Землі? Так і не повечерявши, ліг спати.