Глава шістдесят четверта. 13-те серпня, день 1088-й

Повернувся до своєї кімнати Макс уже на світанку. Розмова з драконом зайняла весь нічний час. Добре, що тепер телепорт прокинуто аж майже до Тіона. Власне, місце біля готелю він теж підготував, але це на крайній випадок. Здебільшого в цій історії все стало на свої місця, крім кількох запитань. Проте – те, що він дізнався, його приголомшило. От же… дідько… і підозрював, щось таке, а коли, нарешті, дізнався точно... Але з іншого боку – не все так сумно. У Сеї до цього ситуація була значно гіршою. Треба проговорити все це, тоді, як зазвичай, усе розставиться по місцях.

Отже, практично все відбувалося так, як він і припускав. Драк, звісно, всього не бачив, але те, що він підозрює, дуже точно поєднується з тим, що Макс і сам нещодавно думав. В ельфів у підземеллі була захована остання кладка, останнє потомство Драконів у цьому світі. Ельфи зберігали її, оберігали, використовуючи все своє вміння в магії життя. Ось її Леннар, опанований владою кільця, найімовірніше, і знайшов. Як і що вийшло – напевно знає Сея, тоді-то вона і загинула. Ось це вона і не хоче розповідати, не може. Як розповісти своєму вбивці, що він убивця? Вона йому вже ніби вірила, стільки всього сталося, але не могла ризикувати. Ну і рвалася в Тіон вона, найімовірніше, для того, щоб урятувати кладку. Вона тоді вже стала примарною і могла пам'ятати куди Леннар її переховав. Леннар забрався від ельфів дуже швидко, а кладка пропала. Драк думав, що загинула. Ну і, природно, після такого, рід Тіонів полетів униз. Темний принц щось зробив там своє.

Тепер – перстень. Та гадська чи щаслива залізяка, що ворон скинув йому на голову. Штучний інтелект древніх, втілений у якомусь суперметалі. Виявляється - цей метал, тепер суть він, весь Макс. Бо, впроваджуючись в організм, ця бісова штука розчиняється в ньому, якось там огортає мікрочастинками все, повністю дублюючи структуру носія. Клітини, молекули, зв'язки, нейрони, кістки, м'язи, все. Тепер зрозуміло, чому він так швидко й потужно прогресував на заняттях. Зрозуміло, чому майже перерубане тіло зрослося і чому рука відросла заново. Відрубаний шматок тіла розчинився в його організмі й відновився. Він – Макс, тепер майже Термінатор, отой, який рідкий.  Або навіть круче. За запевненням дракона – фізична форма для нього вже не важлива, тіло може розлетітися на мільярди крапель і злитися знову. Він даремно переживав, що той вогняний бич у сараї міг влучити йому в голову. Нічого страшного б не сталося. Навіть постріл у голову не страшний – мозок тепер відновиться так само просто, як і відрубана рука. Це, звісно, все дуже прикольно. Круто і все таке. Якби не той факт, що перстень має підпорядкувати свого носія. Ось цього, на подив Драка, чомусь і не сталося. Увесь час із першої їхньої зустрічі той видивлявся ознаки таких змін. Але, крім того, що перстень виконав свою функцію з імплантації, нічого не побачив. Ось тут надсистема і підказала варіант. Кумедно – поневолювач сам придумує причину, через яку не зміг поневолити. Макса влупила блискавка. Точніше, не Макса, а саме кільце. А вже через кільце – вже й Макса. І він це теж підозрював уже давно. Надсистема припустила, що потужний атмосферний розряд зніс під три чорти програму, яка була закладена в ній. Ну або її частину. Ось і все. Тобто він, Макс отримав усі смаколики, а от проблеми Леннара його не торкнулися. Питання тільки в тому, чи точно це все так, чи все ж таки перстень проявить свої властивості, але пізніше? Ось така ось фігня. І гадай тепер – чи то так, чи то ні. Макс посидів трохи, дивлячись на сонце, що потихеньку здіймалось над лісом, і згадуючи всі безглуздості своєї поведінки. Ще там, на Землі, коли він довів до сліз Рею на її весіллі... та й над іншими... теж був жорсткуватий. Це, мабуть, і все, у чому він міг собі дорікнути – зайва жорсткість. Хоча... це теж питання. Усе, досить себе пиляти й скиглити. Сьогодні вже п'ятий день – завтра початок турніру.

За сніданком він пильно розглядав Сею. Думав говорити їй про хран чи ні. Вирішив поки що не говорити – рознервується ще, а їй треба бути максимально зібраною. Ще й може не повірити і почне смикатися, намагаючись щось зробити. Тоді ж за сніданком, леді представила їм Ейлі – те саме, дрібне блондинисто-пухнасте створіння. Дівчинка була причепурена і трохи соромилася. Макс ще раз переглянув її – жодних відхилень. Здорова і все добре. Значить, її мовчання штука психічної властивості, будемо сподіватися, що любов і ласка переможуть наслідки стресу швидше. Чогось там крутити в її голові він не хотів. Сама Сея, на перший погляд, абсолютно не нервувала, але він бачив глибше і розумів – їй дуже важко.

– Іди-но до мене, – покликав, зайшовши за нею в кімнату. Трохи здивовано глянувши на Макса, Сея підійшла. Він обійняв її, притиснувши голову до своїх грудей і погладжуючи силою, насичуючи, заспокоюючи збуджену нервову систему.

– Дякую, – дівчина якось по-діловому глянула на нього і відсторонилася, – я дуже вдячна...

– Ти змінилася, – констатував він факт, – стала справжньою принцесою.

– Я і була принцесою...

– Не завжди. Раніше ти частіше була дівчиськом, яке широко розплющеними очима розглядає метелика, іноді наставницею зі стрільби... а зараз ти повністю принцеса. Навіть твоє "Я дуже вдячна" – звучить дуже по-державницьки.

– Ви перебільшуєте, ваша високість... – доволі холодно відповіла вона йому.

– Можливо. Турнір починається об одинадцятій, – Макс перейшов на діловий тон, – раз він перебільшує, значить так воно і є. І говорити тут нема про що. Схоже – ще одна сторінка його життя готується перегорнутись. – Об одинадцятій ми виїжджаємо, – і додав, зупиняючи готове зірватися з її губ запитання, – ми не запізнимося, самі стрільби почнуться з дванадцятої. Учасників буде не багато, до третьої маємо закінчити. Якщо дозволиш, дам пораду... вірніше – розповім, як я робив сам. – Дівчина зацікавлено кивнула. – Не стріляй перша – все одно, поки ти не вистрілиш, тур не закінчиться. Я чекав, дивився, куди влучить суперник, і коригував свої постріли так, щоб не сильно виділятися.