Глава шістдесят третя. 11-те серпня, день 1086-й.

До таверни Анне під'їхали вже після обіду. З годину тому пройшли місцеву митницю, якої, як Макс пам'ятав, раніше не було. Значить – у Тіоні взялися за безпеку. П'ятеро, як зазвичай беземоційних ельфів у якомусь спеціальному вбранні, контролювали хвіртку, через яку вони всі пройшли. Макс ішов останнім. Щось у цій хвіртці було ще, він відчував хитромудре сплетіння силових ліній, але що конкретно – часу розібратися не було. Аналогічна штука відчувалася від широких воріт, обрамлених вельми колючою рослинністю, удвічі вищою за людський зріст. Зайшли вони пішки, що було досить дивно саме по собі, але запитань ніхто не поставив. Пух проїхав під полою куртки, ніхто й не помітив. А може й не було його там – цей дрібний хуліган умів кудись подітися так, що Макс ніколи точно не знав, де він зараз. У його сприйнятті він зливався із загальним тлом навколишнього світу і був майже не помітний. А Макс особливо й не прагнув його контролювати. Ельфи зневажливо поглянули на них, з деяким здивуванням подивилися на Сею, але та була сповнена думок про те, що ось, нарешті вона скоро буде там, куди так рвалася, і зовсім не звернула на них уваги. Дівчина, хоч і з вертким дрібним чудовиськом на руках, жваво роздивлялася все довкола, посміхалася чомусь своєму – загалом поводилася зовсім не гідно за місцевими мірками.

Одразу за воротами Макс найняв віз із добродушною конячкою і, побачивши в очах ельфи німе благання, попросив візника проїхати якоюсь довшою дорогою, щоб вони всі могли трохи роздивитися місто. "Треба буде вибратися, показати їм ті водоспади... Цікаво – чи були вони вже п'ять сотень років тому"? – подумав, потайки розглядаючи загублену у відчуттях дівчину. Пух виліз на світло і напрочуд тихо сидів поруч із малою, дозволяючи їй себе погладжувати. Ще невпевнена в рухах дитяча рука гладила його старанно, то розплющуючи на млинець, то проти шерсті, але звір сидів покірливо, схоже, навіть не помічаючи цих незручностей.

Поки їхали – Макс розмірковував, вкотре перевіряючи свої думки. Що нас тут чекає? Що мало відбуватися після його... після того, як він пішов? Мав бути неслабкий кіпіш. Він їм тоді розкрив схему, за якою святенники намагалися захопити їхні землі і підпорядкувати принцес. А крім того – вже підкорили самого правителя. Можливо, саме тому на вході стоять ті нікчемні гордовиті бовдури. Хто зна… але начальник варти начебто не дурень, мав вжити адекватних заходів. Значить – найімовірніше, на вході має бути ще й хтось інший, хто розглядав прибуваючих не так незграбно. І, можливо, тепер за ними стежать. Хоча навіщо? Він зараз виглядає як похилого віку чоловік, який супроводжує зграйку дівчат, одна з яких – ельфа. На святенників вони жодного разу не схожі. В обличчя Сею ніхто не пізнає, може і є якась родинна схожість, але не з теперішніми правителями. Та й хто там пам'ятає тих, хто був у верхах п'ять сотень років тому? Був, але не правив... На К'єт або Неарру вона зовсім не схожа, хоч і блондинка. І в тих, як і у Ельки волосся темніше, як темне срібло. Потім, коли мала влягтись перша радість від повернення доньки, всі вони там мали багато в чому розібратися. І одне з питань – чому Керрі в нього стріляла. Він би й сам хотів це знати. Варіант номер один – вона весь час прикидалася, а тут, вибравши момент, змогла реалізувати свій план. Теоретично – таке може бути, але вже дуже все натягнуто. Ну не могла вона весь час так прикидатися, щоб він не помітив ну взагалі нічого. Вона й раніше, з тим самим успіхом могла це зробити. Підстрелити на тренуванні, вдарити ножем... Якби він не випав у вікно, то його, найімовірніше, лікували б. Навіть якби потім хотіли повісити. Тож для того, щоб виконати давній задум, стріляти в будинку в Тіонів – затія не дуже. Не схоже на умисел. Більше схоже на те, що її десь встигли обробити і вона не контролювала себе. Хто ж таке міг зробити? Оран, судчи з усього, схоже, їх знову спіймав. Або знайшов випадково. Але – нещодавно. Значить, вибух на дорозі все ж не його рук справа. І знайшов він їх, можливо вже просто тут, у Тіоні. Тому-то він такий задоволений був. Ага... а дід цей, що до мене підбирався, усе дивувався, чому Оран не йде. Ок, приблизно якось так. Але Оран здох раніше, ніж Керр вистрілила. І дід тим паче. Якщо це його навіювання – то воно мало спасти, розвіятися. Та й ніколи їм було навіювати, а дід навіть і не знав, що пташки знову в клітці. А всі навіювання – це саме його робота. Значить – Керрі обробили або ось прямо одразу біля Тіонів, поки всі радісно кліпали очима і лили сльози радості, або раніше, тоді, поки вони десь пропадали після вибуху. Хм... а може й вибух хтось організував, щоб влаштувати можливість обробити Керр? Або Корі... або К'єт... З Керр, можливо, було простіше – вона зовсім юна ще, довірлива. Та й, що там казати – закохана добряче. Отже – після того, як він випав у вікно, мали відбутися розбірки що та чому. А оскільки дівчина явно була не в собі, то і встановити щось неможливо. Тобто – ніхто нічого не розуміє. Але, можливо, хтось із дівчат розповів головним особам, хто такий Макс насправді... мали ж їх розпитувати про історію всіх подій і чому вони так дружно слухалися його? А може й не розповіли – адже Корі батькові нічого не сказала. К'єт – ще той алмаз за твердістю характеру, а Керр... Керр, найімовірніше, не дуже-то бажала з кимось говорити взагалі. Тобто все одно не зрозуміло що про нього думають Тіони.Треба знайти Анне, може вона щось уточнить. А ще треба знайти цю їхню книгу Минулого, може вийде хоч щось зрозуміти про Сею.

Портьє був той самий. Арітал, так його звали здається. Хоча – чого здається? Так і є. Як завжди – щойно він намагався по-людськи пригадати те, що, як йому здалося, він забув, як надсистема підсовувала відповідь. Тепер потрібно знайти Анне.

– Скажете, шановний Арітале... де мені знайти керуючого? – Пух виліз на плече і там розлігся, свердлячи ельфа жовтими вертикальними зіницями. Дівчата стояли неподалік, вдаючи незворушність і байдужість.