Глава шістдесята. 7-ме серпня, день 1082-й.

Тоскань, цю зубожілу діру, яка йому була огидна ще тоді, теж проминули. Точніше – пробігли. Макс був дуже задоволений – за минулий час десяток кілометрів дівчата пробігали вже досить жваво і навіть після бігу могли активно ворушитися. Він влаштовував їм і підтягування, і віджимання, і присідання на одній нозі... жодних проблем зі снарядами не виникало – гілка дерева, сухий пеньок, який можна за один-два розрізи поправити до потрібної висоти, – усього цього було вдосталь. Одяг, звісно, зношувався, але за його розрахунками, до Нірана доживе. Тим паче, що там він усе одно планував летіти. Макс розмірковував на бігу – вони бігли стежкою, схожою на дорогу, легким підтюпцем віддаляючись від повороту на Тоскань. Десь там далі, має бути те поселення, де вони вперше зіткнулися з бандою розбійників. Чи живе воно ще? Потім – озеро – там вони зупиняться на день або як вийде, потрібно буде зробити транспортний засіб для перельоту. І тут його наче смикнуло – десь збоку, досить далеко, було багато болю. Щось відбувалося, дуже нехороше. Відчуття було, наче входиш на територію де поганий їдкий запах –спочатку трохи, а далі усе сильніше. аж до болю в голові. Макс навіть зупинився.

– Щось сталося? – Сея, як більш досвідчена, помітила його настороженість, а Сем почала підозріло озиратися навколо.

– Багато людей. І їм боляче. Десь там, – він вказав праворуч від стежки. – Мені потрібно дізнатися, що відбувається. Чекайте тут, я скоро...

– Ні! – уперше Сея заперечила йому так твердо і прямо, він здивовано дивився на неї, – так не можна, -продовжила дівчина. – Якщо щось трапиться з тобою, як ми дізнаємося? Що ми будемо робити і як ми зможемо звідси допомогти?

Макс хотів заперечити, але йому не дали.

– А якщо ти скажеш, що ми нічим не можемо допомогти, то навіщо ти змушуєш нас усім цим займатися? Навіщо все це, якщо ми все одно нікому не можемо допомогти? – вона майже кричала, схопивши його за комір куртки. А що тут скажеш? Він просто обійняв її, притиснув до себе, уткнувся носом у волосся. Підняв очі на Сем, простягнув руку і підтягнув і її в цю купу. Міцно притиснув обох і вони злетіли.

Летіли недалеко і не дуже швидко – кілометра півтора. Макс, заплющивши очі, намагався зрозуміти, що ж є там, унизу. Ага... ось місце, де чисто, і дуже близько до тієї точки, де він відчував людей. Опустилися в кущах. Трохи далі, там, де дерев було поменше, стояв будинок і великий сарай. Усе старе, занедбане, заросле чагарником і молодою порослю по самі вікна, але стежка була свіжа.

– Семеро людей у сараї і ще вісім у будинку. Дідько... знову якісь розбійники... – прошепотів він. Дівчата переглянулися. – Я підійду ближче, подивлюся, що там. Найімовірніше в сараї – бранці, дуже вже там багато людей. І діти є. Будьте уважні й не бійтеся – мені ніхто нічого зробити не зможе. Що б не відбувалося – до мене не бігти, не кричати, – дівчата знову переглянулися. Накинувши скрит, Макс підлетів до самого будинку і заглянув у віконце. Фіг там – не видно нічого, замість скла якась напівпрозора фігня. Облетів увесь будинок, оглядаючись на всі боки. Нічого. Магічних проявів теж не помітив.

– Смаг, давай, тягни сюди ще когось... а то ця вже закінчилася, – задоволено прогудів грубий голос.

– Давай пізніше, Гоз... а то дівки ще до вечора закінчаться, там їх не багато... – почувся звук падіння і жіночий стогін.

"Змістовно, – подумав Макс, двоє вийшли з дому, витягли під руки жінку. Уже не живу. – Мля... тварюки... А хріна тут чекати?" Кинув заморозку на всіх, хто в будинку і біля нього. Кинувся вбік – треба було знайти дорогу, якою сюди приходять ці виродки. Має бути ще якась, не тільки та стежка, яку він бачив із дівчатами. Знайшов. Відлетів на кілометр, поставив кілька сигналок. Повернувся. Часу витратив дві хвилини. Обережно зайшов у будинок. Магії, як і раніше, не відчував, але щось йому не подобалося. Дуже не подобалося. Не настав той спокій, коли розумієш, що вже все, небезпека минула. У будинку був жах. Три жіночі тіла незрозуміло якого віку, двоє мужиків. Тварюки, які ж тварюки... що наробили... Вийшов на ґанок, прибрав свій скрит. За рухом руки з будинку до нього надвір вилетіли всі люди, що там залишалися. Від кущів уже бігли дівчата. Двоє розбійників впали на землю, ворушачи тільки очима. Макс уже дивився на жінок. Дві зовсім дівчата, одна старша. Від одягу залишилися лахміття. Живі, ще живі.

– Сем, Сея... швидко з'єднали їхні руки між собою. Швиденько, милі, не думайте. Потім думати будемо. – Дівчата, хоч і дуже бліді, але рішучі, кинулися виконувати. – Тримайте їх тепер, щоб не роз'єдналися. – Сам Макс схопив крайніх – одну за праву руку, другу за ліву і тихенько пустив силу. Утримати треба їх, щоб не пішли. Утримати, з рештою потім розберемося. Так... уже краще. Тепер у сон їх. Дуже глибокий сон. Добре, тепер потік сили можна й посилити. Хвилин через п'ять відпустив.

– Добре, принаймні життя їхнє в безпеці.

– Вони їх... – Сея з жахом дивилася на майже оголені розпростерті тіла, опіки, порізи на них. Ніхто їй не відповів.

– Дівчатка, увага... Сея, люба, зосередься. Ще ніщо не закінчено. Чує моє серце – щось тут не так. Нікуди не ліземо, нічого не чіпаємо, – сам же пішов до сараю. "Темна хрінь... ніби на війні... замкнули людей, як худобу". Старий дерев'яний сарай, складений із жердин і тонких стовбурів дерев... конячку вкрити та сіно сховати... двері закладені товстою палицею. Чирк ножем – і засув розпався на три половинки. Сея стояла за спиною, добре хоч не намагається виглянути... Обережно розчинив стулки. Мружачись, злякано притискаючись одна до одної, на нього дивилося шестеро жінок. Вони трималися за руки, підтримували одна одну. За ноги однієї трималася дівчинка років трьох.