Глава сорок восьма. Той же день

Та вулиця, якою він ішов уранці, йому не сподобалася. Занадто все відкрито. А другий зір показував, що вздовж дороги просвічують промені якоїсь хитрої сигналки. У чому її суть, не діставшись до самих артефактів, не зрозуміти, тому й чіпати вкрай небажано. Він ішов задвірками – за першою лінією будинків. Житлові обходив, нежитлові – проходив прямо. Нічого такого всередині не виявлялося. Усе, що можна було поцупити – вже поцупили, а хитрої магії він поки що не зустрічав. Були якісь залишки, але саме що залишки – щось стояло, колись працювало, потім його вкрали і залишилося тло. Як у старому гаражі запах бензину і плями масла на підлозі. Чого вони тут усі бояться?

Палац чи вілла, чи резиденція, чи як його назвати, був оточений своєю стіною. Не дуже високою, але насиченою як різними колючками, так і магічними штучками. Не особливо хитрими – у вампірів усе було значно краще. Красиво, однак, незважаючи на те, що темно – червоні дахи, підсвічені світильниками, проглядали з-за стіни, створюючи неповторний антураж. Макс усе ж просидів годину в гілках дерева, розглядаючи все це, переконуючись у тому, що простота йому не здається. Не виявивши більше нічого – птахи й коти вільно перетинали лінію огорожі в усіх напрямках, рушив і сам. За паркан він потрапив, зістрибнувши з гілки, на якій сидів. Прямо в кущі, в які до цього стрибали коти. Приземлився м'яко, тихо, одразу ж присів, сховавшись за гілками. Гадські коти... вони сюди не тільки стрибали. Добре, що не вступив. І гадський Пух! – нехороший звір знов змився кудись, щойно Макс став на землю за парканом.

Комплекс споруд був шикарний. Три великі двоповерхові будинки, під черепичним дахом, з мансардами та верандами, величезний комплекс для занять, зокрема для занять із кіньми, різні тренажери для мечників, ратників та ще для чогось... а... схоже, для метання аркану чи чогось подібного. Усі будинки з'єднані брукованими доріжками. Усе тихо й затишно. "Якщо трохи загнути краї дахів догори – буде схоже на китайські пагоди, – вирішив Макс, – де ж тут вхід?" Вхід знайшовся на іншому боці найбільшого будинку – помітив другим зором, що звідти виходять люди. Четверо. Три жінки і чоловік.

– Леді Ніара, ми вдячні вам за рекомендації, чекаємо вас на церемонії…

Дві жінки присіли в поклоні, від сусіднього будиночка прибігли двоє, а за хвилину підкотила карета. Перебираючись по кущах, Макс дістався до місця, звідки було видно ворота і вхід у будинок. І не тільки видно, а й чутно. І хто ж це в нас такі? Ці дві тітки – хтось із майбутніх гостей, ще й значущі в суспільстві. Раз їм дякують за якісь рекомендації. Найімовірніше, розповідали думку суспільства про те, як має все виглядати… ще б пак - з такими-но нахабними і гордовитими пиками… Чоловік он, горить гнівом. Але, мабуть, послати подалі не можна... Ок, гаразд. А ці-то, хто? Походу – править усім кланом рада, але не будуть же дванадцять або скільки їх там дідів споряджати дівку на заручини? Та й принцеса вона все ж, обходження потрібне. Не дуже вони схожі на якихось там управителів цього маєтку. Напевно, це спеціально призначені люди зі знаті, хто має проконтролювати усю підготовку до процесу. Або наближені особи, одне іншому не заважає… Нажаль, що вони там собі думають не розібрати. Невдоволеність, втома…

Слідом за чоловіком Макс вже під скритом проліз у будинок і відразу ж зачаївся в кутку. Народу тут вистачало і це було добре. П'ятеро жінок оточили пані, яка увійшла разом із чоловіком, кудкудакаючи, як у справжньому курнику. Усі прості люди. А ось мужик і тітка з яскраво вираженою вогненною силою. Відібравши жінку у прислуги, чоловік провів леді до низького столика і двох крісел поруч із ним. Стіл – справжній витвір мистецтва, був сервірований легкими закусками на двох. Усе це нагадало Максу те чаювання з австрійським герцогом. Навіть запах від трав був схожий на той чай. Посадивши даму і сівши сам, чоловік одразу ж накинув на них обох тишу. Ха... Сили в нього було багато, а от уміння... Абсолютно стандартна тиша закривала куполом від усіх звуків із зовні й так само не випускала нічого зсередини. Ще й вносила візуальні спотворення, щоб не можна було прочитати по губах або зрозуміти, що конкретно люди говорять. Але це стандартна тиша, а з нею Макс уже давно навчився боротися.

– Як ви думаєте, леді Мітар... чи варто зараз говорити принцесі про перенесення термінів весілля? Дуже вже мені не хочеться цим займатися, – почув Макс, трохи зосередившись.

– Боїтеся, ваша світлосте? – в очах у пані світилися смішинки. – Не хвилюйтеся... вона вже знає і поставилася до цього абсолютно спокійно.

– Треба ж... яке полегшення. А я-то... – він помовчав, щось відпиваючи. – Не розумію я, навіщо так квапити події? Двадцять років – звичайно вік, але не для демона з її даром...

– Це ви не розумієте, дорогий лорде... – жінка теж тонко дзенькнула склом, – для будь-якої жінки вік – завжди вік. Я думаю, що старійшини розраховують, що, вийшовши заміж, принцеса стане розсудливою. Інакше її не напоумити. Але, чоловік управить її, а там і дітки підуть.

– Ви так вважаєте? Ви справді думаєте, що цю демонесу управить якийсь чоловічок? Її побоюється сам Троорг, а тут якийсь мужик.

– Ну, не мужик, а принц західних земель... І де ваш Троорг? Немає його, а принц є. Ви ж знаєте, що має статися з його кланом?

– Та знаю я, знаю, – роздратовано відповів сивий лорд, – тому й здається мені, що все це придумано не для блага принцеси, а для блага ради, у багатьох з яких родові землі межують по річці із західними землями клану Арран. Ось і вся необхідність...

– Ну... таке життя, дорогий лорде...