Глава сорок шоста. 15-те червня, день 1028-й.

Ранок зустрів у польоті, все було чудово. Вночі не дуже-то спалося – шумів вітер, були різні побоювання тощо. На його радість картограф уже зорієнтувався – молодець, підсвідомість! – вже з’явилась нормальна прив'язка до реальної карти – до потрібного місця йому потрібно було трохи повернути і ще години зо дві летіти. Власне, він уже майже дістався туди, де минулого разу вийшов із Заборонених. Трохи засмутило те, що вночі він пролетів усі ті райони, де колись бродив Червоний лицар Сатх зі своїми людьми.

Поснідав знов у повітрі. Цього разу таки зупинився, завис над тим місцем, де минулого разу прийшов до тями випливши з ріки і, розглядаючи все, що внизу, з'їв шматок м'яса з хлібом, згриз пару морквин, запив усе це водою. Зістрибнувши на землю, відразу ж підняв свій літальний апарат вище. Побоювання трохи напружували, причому більше ніж минулого разу – тоді він не знав нічого, а зараз добре уявляв, у якому місці опинився. Ось він начебто і господар-творець усього цього безладу, а стрьомно – раптом татка хтось не впізнає? Відкусять ноги, що тоді? Чи спечуть дупу… Кому скаржитися?

Озера були на місці. І чорне, і сріблясто-прозоре. Відразу ж набрав повну літрову флягу мертвої води. Подумав, акуратно злив назад і набрав п'ятилітрову. Пофіг – важчою чи об'ємнішою сумка не стане, а згодитися може. Пройшов до другого озерця. Тут набрав усі інші п'ятилітрові фляги живою водою. І літрові теж. Хай буде. Усе, місію виконано. Можна й назад. Що? Так швидко? Та ну... Подумки плюнув, роздягнувся і заліз у цю срібну калюжку. Відразу прийшли захват і задоволення. Усім. Усе в житті добре. Він живий, здоровий, тепер він сильний, навіть дуже сильний маг. А ще він уміє працювати із закляттями, чого більше не вміє ніхто в цьому світі. Ось, зараз треба допомогти Рудій і буде взагалі все добре...

"Небезпека!!! Небезпека!!!" – Закричала в його свідомості Сея. Розплющив очі і сіпнувся від несподіванки – на нього з бурого туману, що вже закрив усе навколо, дивилися два цілком людських ока. Тільки дуже великі і зіниці вертикальні. Жовті, котячі. А зараз ці очі, вже палаючи червоним полум'ям, дивилися кудись поруч. Поряд з Максом, в повітрі вже висіла примарна постать - ельфа вже була готова стріляти.

– Стоп!!! Стоп!!! Ніхто нікого не чіпає... Пух, не смій!!! Сея, сонечко, не стріляй, він свій, він добрий... – дівчина, хоч і дивуючись, але трохи послабила натяг свого примарного лука.

– Пух!!! Це ти?!

"Мр..." – пролунало в голові гнівно.

– Ну хіба можна так лякати? Не чіпай її, чуєш? Вона наша, своя. Ти ж бачиш – вона мені клятву принесла.

"Мррр..." – знову пролунало, але вже набагато миролюбніше, червоні зіниці тварини поступово стали жовтими.

– Ну ось і добре, Сея, вибач, будь ласка, не думав я що зустріну тут його... Сподівався, але не думав. Пуша... Ти тут, ти знайшовся... як я радий, ти й уявити не можеш...

"Мрррр..." – туман несподівано почав клубочитися сильніше і закрутився навколо Макса, ущільнюючись. Досить швидко він стиснувся в суцільну смугу, потім зупинився, наче за інерцією згортаючись у невеликий клубок. Ще за мить на землі залишилася сидіти невелика істота, вельми схожа на земну ласку. Короткі лапки і хвіст, неймовірно гнучке тіло, вузька мордочка з трохи роздвоєним носиком, малесенькі, але цілком собі людські очі з вертикальною зіницею одразу показували, хто це такий. І абсолютно біле, трохи пухнастіше, ніж у справжньої ласки хутро. Поруч із ним на камені лежала сумка, яку Макс забув в Агоррі. Ельфа дивилася на це все заворожено.

– Пух... ну ти даєш... знову порився в мене в пам'яті? Безсовісний... О!!! Ти мою сумку поцупив? Це ж просто очманіти як здорово!!!

Звірятко обурено зацвірінькало, закрутилося на місці, усім виглядом показуючи, що йому геть байдуже на те, що думає господар. А те, що він господар – Макс знав точно. Лосс – його дипломна робота в Академії, псевдожиття, яке ж він і створив. Його – тобто принца Леннара. Багаторазово вдосконалена, найдосконаліша структура псевдожиття в Заборонених Землях, що вирвалася на волю під час Катастрофи і за власним розумінням охороняла найважливіші артефакти. Зазирнув у сумку – все, як і було – меч, обладунки він тоді залишив гному, трохи грошей, фляжки з чарівною водою, набраною ще того разу, книжка померлого мага, каміння Сатха і той мішечок, що він знайшов. Супер. Щоб було простіше, переклав усі речі в нову сумку, а цю сховав про запас, разом із тими, що взяв із підземелля.

– То ти тепер хто? Пух? Чи хочеш собі інше ім'я? – звірятко презирливо застрекотало дрібними, дзвінкими, майже цвірінькаючими звуками... – Ну от як ти так умієш – одні й ті самі звуки, а чітко зрозуміло, що хочеш сказати, – здивувався Макс і похвалив чудовисько заодно. У відповідь отримав масу звуків, які різною мірою висловлювали презирство до нього і всього довколишнього, що вельми потішило – відвик він від в'їдливої іронії цього вельми цікавого і свавільного створіння.

Потроху і неспішно Макс одягався – Сея нарочито відвернулася. Він же був вельми задоволений, просто суперзадоволений – його найсильніший помічник знову з ним і, судячи з того, що він знову перетворився на звірятко, здатне скрізь лазити й пхати свій ніс, лосс збирався йти з Максом і далі.

– Ти зі мною чи як? – поцікавився, підкликаючи до себе літаючу колоду. Пух лише презирливо й нетерпляче пострибав на місці, потім, з неймовірною швидкістю, розігнавшись прямо по Максу, стрибнув, відштовхнувшись від його плеча, злетів угору й опинився прямо на їхньому Летючому Голландці, не чекаючи, коли той опуститься нижче. Тепер біла мордочка не менш презирливо щось вицвірінькувала, дивлячись на Макса згори, кришачи кігтями дерево на тирсу.