Глава сорок п’ята 14-те червня день 1027-й

На плато, так само, як і все навколо, густо порослому деревами і чагарниками, було всього три присадкуватих будиночки і один, зовсім не великий, але двоповерховий. Дерев'яні, схожі на підзанедбане житло мисливців. Поруч із першим стояли троє. Жодної тривоги не виявляли, хоч і напружені. Про щось спілкуються. Макс спустившись по скелях нижче всіх цих охоронних штучок, довго оглядався, вибирав, як і де і куди буде йти. Леата зараз у тому самому двоповерховому будинку, там вона відчувається. Одна. Поки що одна. Нарешті, плавно спланував у кущі, повиглядав ще й звідти. Увагу привернув якийсь зайвий шум біля підніжжя скелі. Якраз там, де теоретично мав бути якийсь прохід. Прохід таки був – просто зараз, частина каменю пішла брижами і звідти виїхали вершники. Дев'ятеро. Схоже – доволі втомлені. Троє, чомусь, у масках, що закривають очі. Дивні гості. Що дає ця маска? Є багато способів відстежити дорогу, навіть не бачачи її. І спосіб проходу не звичайний. Це не телепорт, а якась хитра штука, не відома Максу. Ніхто не говорив йому про таке раніше. Потрібно буде розібратися, що це за фінт – заклинання чи особливість місцевості. Зараз, поки ті, хто прийшов, там розкланюються із зустрічаючими, треба швиденько пробратися в будинок. Полюбому основна дія буде там.

Усередині будинок був простий, але вельми витончений. Як і сама його господиня. Цього разу Леата не переодягалася, залишилася в тому, в чому приїхала.

Попри всю витонченість – це більш схоже на місце для зустрічей із потрібними людьми, а не для побачень. Така собі заміська резиденція, про яку ніхто не знає, окрім посвячених. У кімнаті стояв накритий стіл, чотири стільці. Леата гралася з полум'ям вогню в каміні, змушуючи його то розпалюватися яскравіше, то притихати. Схоже, вона робила це в такт якоїсь мелодії, замислившись і майже не усвідомлено. Значить – дівчинка схильна до вогню... Така собі штучка з вогником.

Кірат стояв біля вікна, розглядаючи, що відбувається на вулиці. А ось і той, з мерзенним голосом, що їздив із ними до перевертнів, Могор, здається... цей сів за стіл і анітрохи не сумніваючись, уже налив собі вина. Відволікшись від свого заняття, принцеса глянула на нього, зале відразу ж відвернулася. Холод і презирство.

– Заходять до будинку, – повідомив охоронець, відходячи від вікна і займаючи місце за спиною принцеси вампірів. Сходами простукали кроки, Макс швидко змістився зі свого місця біля проходу і зайшов за якусь стійку, чи то для одягу, чи то для зброї. Тут на нього точно ніхто не наступить.

Увійшли ті самі троє. Точніше – їх ввели. Усі супроводжуючі залишилися за дверима.

– Можете зняти маски, панове, – сказала Леата. Мовчання не було порушено жодним словом. Усі троє повісили свої прикраси на ту саму стійку, що прикривала Макса, і повернулися до неї, – прошу сідати, – запропонувала дівчина, – вгамуйте голод, або спрагу...

– Ваша високість, ми хотіли б розмовляти з самим лордом. Він буде? – не доторкнувшись до їжі, промовив найповажніший із тих, хто прийшов, випещений і гордовитий чоловік. Просто людина, не вампір і не маг. Утім – усі троє прийшлих не були а ні вампірами, а ні магами.

– Про що ви хочете говорити? Давайте почнемо з цього – ви просили про зустріч – її вам надано. – Бліда маска, що складала обличчя Леати, не здригнулася жодним м'язом, хоча пульс у неї підстрибнув. Дівчина хвилюється. Щось із її батьком таки сталося.

– Нам потрібен лорд Троорг, ви хоч і принцеса, але не голова клану, – проскрипів другий із тих, хто прийшов. Низенький, літній, але цілком войовничий.

– Ви будете говорити зі мною, я повідомлю лорду суть ваших побажань, можливо пізніше він виявить бажання розмовляти з вами особисто.

– У нас немає побажань, у нас є вимоги, – нахабно втупившись в дівчину, заявив третій. – Ми не будемо чекати, доки хтось там виявить бажання, – тут він вже зовсім негарно перекривив принцесу, – передайте йому, що землі, на захід від річки Смерті – тепер наші. Нехай усе ваше вампірське плем'я не з'являється там. А не то ми не можемо поручитися, що комусь із них не буде непереливки. Люди, знаєте, не люблять вампірів, можуть і на мотузках розтягнути, – двоє з них нахабно усміхнулися. – Ось і вся розмова.

– Дякуємо за гостинність, – усе ж таки спробував зробити вигляд, відповідний їхньому становищу, довгий. Усі троє встали і попрямували до дверей, попутно підхоплюючи маски. Макс ледь встиг помітити їхній одяг.

Принцеса стояла немов закам'яніла. А ось усередині неї розгоралася пожежа. Червоне полум’я злості, ненависті, презирства заливало усі її емоції. А ще… ще була безпорадність.

– Мерзотники... сволота... ...на шматки... – прошипіла вона, зрушивши слідом, але дорогу їй перегородив Кірат. Дівчина, навіть не глянувши на нього, відмахнулась рукою, чоловік зігнувся від болю, але однаково залишився стояти, закриваючи собою вихід.

– Н-н-е можна... ваша високосте...  – він ледве зміг витиснути слова, – це посли... – явний опір усе ж таки пригальмував принцесу достатньо для того, щоб вона протверезіла від гніву.

– Ці собаки все знають! – видихнула вона, очі їй усе ще застилала ненависть. – Про батька знають, що його немає... Звідки?

– Я говорив вам, ваша високість – потрібно замінити вашу охорону! – виліз Могор.

– Які нахаби, га? – Леата немов й не чула того, а ось Макса вельми зацікавила та штука, яку цей перець крутив у руках увесь цей час. Артефакт запису. "А з якого дідька, ця... нехороша людина... записувала все це?" – подумалося йому.