Глава сорок четверта 13-те червня, день 1026-й.

Третю добу Макс сидів на скелі, ховаючись то за камінням, то за рідкісними в цьому місці деревами і спостерігав за життям у замку. Дуже став в нагоді той суп, який він зварив у лісі. Спочатку остерігався часникового запаху – запах вельми сильний, хоч до найближчого носа з півкілометра, та хіба мало – відчують кровососи, носи в них не гірші, ніж у перевертнів, але потім заспокоївся – вітер увесь час був в інший бік, та й суп усе ж таки швидко скінчився. Всякої їжі в його сумці було багато, але її здебільшого треба було готувати. А це одразу і світло від багаття, тепло, дим і відвернена увага. Обійдемося тим, що можна зжерти і запити водою.

Житло вампірів зовсім не було схоже на похмурий жах, по якому вештаються ожилі кровососи. Сам замок розташувався на вершині високої скелі, до якої його, зрештою, й привели вампіри, довго петляючи різними доріжками. Втім біля замку усі дороги вже були цілком прохідні, наїжджені, видно, що ними часто їздять вози. Не замок, а таке собі орлине гніздо. Трохи схоже на той, що в Баварії... Нойшванштайн. Тільки не такий великий. Скеля переходить у камінь стін, високі шпилі шістьох веж тяжіють над простором, за стінами – будинок на два поверхи, збудований у вигляді літери "Т". Там і жила Леата – принаймні там він її бачив усі ці дні. Плюс – поруч із будинком було збудовано кілька невеликих будівель – стайня, щось підсобне, може, для охорони. А так – місця багато. Схоже на цей... як він там називається... неороманський стиль. Арочні вікна і таке інше... А може готика? Он башточки які вузькі й гострі, вікна в центральній частині стрілчастої форми... Дика суміш безлічі всіляких архітектурних елементів, але гарно і зовсім не похмуро. Може тому, що оформлено все легко і весело? Червона черепиця дахів, усе неабияк заплетено всякими повзучими рослинами, через що вікна в будинку здаються гніздами, а стіни не виглядають голими й холодними. На подвір'ї теж багато рослинності – майже скрізь килим із трави, бруковані доріжки розходяться в різні боки. На гніздо злісної вампірші якось зовсім не схоже.

Навколо замкової скелі розкинулося велике поселення або маєток – хто його знає, кому тут все належить. Людей було багато, всі чимось зайняті – воно й зрозуміло – літо, сама пора працювати, прийде зима – спитає. Дорога до замку далі змією вилася кількома пагорбами, зникаючи в скелях, знову виходячи в ліс – гори були круті, а дорога мала бути досить пологою, інакше по ній просто не піднятися. Скеля, на якій побудували замок, була самим північним краєм обжитої землі, далі все заросло лісом, густим і дрімучим. Огорожі навколо житлової зони як такої не було – невеличка смужка ламаного каменю і знову ліс. Потрапити на територію замку можна було тільки через тунель, перегороджений на ніч потужною брамою та ґратами. Гарний захист від волоцюг.

Сьогодні Макс вирішив, що пора вже йти на розвідку. Леата поводилася досить безтурботно, що поки що підтверджувало всі його висновки. Ну, що ж... пограємо у вашу гру. Крім спостереження, провів велику роботу з удосконалення деяких заклинань – потрібно було підготуватися до зустрічі. Заклинання складали п'ять століть тому, вони були відомі, але необхідно було зробити так, щоб у нього вони були кращими, надійнішими, ефективнішими, ніж у всіх. Ну і ще дещо. Надсистема, його поліпшена підсвідомість, вирішувала всі питання. Потрібно тільки правильно подати інформацію. Типу як у Гугл. Як питання ви сформуєте – таку й отримаєте відповідь. Магія Розуму поки що нічого особливого йому не дала – посилилося те, що було – відчуття і передача емоцій, думки теж міг відчувати, але ж не чітко, постійно вагаючись... і що з того толку? А ось суперкалькулятор у голові – це щось. Надсистема чи підсвідомість – так і не вирішив, як це називати, але ця штука дійсно крута. Коли після знищення того, що залишилось від справжнього Леннара знались усі блокування, він отримав повний доступ і до тієї штуки, виявилось, що тепер не потрібні ніякі записники чи щось ще. Ексель і тому подібне і поряд не стояло. Довгі й розгалужені підрахунки стали елементарщиною, бо в пам’яті тримались абсолютно усі етапи та ланки обчислення. Ця штука аналізувала та передивлялась усе, встановлюючи зв’язки між усім, що Макс знав. Тільки згадав про щось – уже є цікавий результат. Іноді проміжний, але частіше вже повністю прорахований. Якщо треба – з імовірністю настання, або у відсотковому співвідношенні до чогось. Он, варто було замислитися про вибух на дорозі, як прилетіло нагадування про схожість з тим вибухом, коли він вважав, що підірвали принцес. Що саме схоже, чому схоже, що відмінне і чому. Співвідношення і вірогідність. Усе те, що він вчив у підземеллі Центру, уся інформація, яку він чув, бачив, – усе аналізувалося і зіставлялося, причому без його прямої участі. Несподівано згадалися шкільні підручники, крім них – усі технічні книжки, які колись проглянув із цікавості, все спливло в пам'яті зараз. Виявилося, що ця штуковина в його голові, весь час тягнула інформацію з навколишнього світу. Тому-то й голова боліла. Але саме потрібне йому зараз було те, що ця штуковина давала йому змогу розкласти заклинання на всі його елементи і вносити в них корективи, точно моделюючи результат. Усе це можна було б зробити і так, у звичайний спосіб – приміром, розписавши потрібне на кількох сотнях аркушів формату А4 і потім порпаючись між ними, шукаючи місця, звідки почати, або шматок, що треба прибрати чи переробити, та ще й у кількох місцях. Зараз же він міг робити це просто в пам’яті, навіть на бігу. Не потрібно було робити нотатки, складати план, де і що знаходиться. Не потрібно думати, що ось, десь тут, я щось бачив потрібне... Усе з'являлося в пам'яті миттєво. Наче перед очима. Темний його знає, як воно там індексувалося або що ще робило, але пошук інфи був реально крутий. Шикарний такий редактор коду. Скрит з його допомогою переробив першим. І не один раз. Адже як воно було – світло потрапляє на предмет, відбивається, потрапляє в око і людина бачить. Щоб стати невидимим, потрібно щоб щось із цього не відбувалося. Світло не вимкнеш, не бачити нікого не змусиш, значить – нехай усі бачать, але тільки те, що знаходиться за захованим предметом, ніби його просто немає. Усього лише потрібно зробити так, щоб світло ніби проходило і поверталося наскрізь, як через абсолютно прозоре тіло. Подумаєш, дурниця якась... Хтось із древніх узяв і зробив. Ось далі й починалися танці з бубном – потрібно, щоб тому, хто сидітиме під скритом, видно було не гірше, ніж без нього. Плюс – щоб усі звуки зсередини були повністю заглушені, а ззовні проходили вільно. А тепер усе це ще й у русі, ще й якщо дивиться кілька людей одночасно, і якщо ще це все не в повітрі, а у воді... Бо якщо на працюючий скрит вилити води чи бодай краплинок дощу, то виникала така веселка, куди там справжній. Той, хто робив це заклинання спочатку, багато чого пробував... і прибирати ефект заломлення на межах середовищ, і ще щось – залишки непотрібних шматків заклинання траплялися часто. Спочатку вони його задовбували – треба ж було розібратися, що це, а раптом потрібне... Виявилося – людина просто не напружувалася щось прибирати. Макс посміявся – думав, що гівнокод тільки на Землі пишуть різні поспішайли за долар на годину. Чиєсь підсумкове рішення, яке працювало зараз, було виконано шляхом створення своєрідних світловодів – тонка плівка закривала предмет, світло ковзало по ній як по оптоволокну і огинало вкрите, повертаючись назад так само, як якби проходило по прямій. Перевірка фізики процесів, що відбуваються в цій тонкій поверхні, виявилась ще тим завданням. Незважаючи на те, що рішення вже було, а Макс тільки вичистив його, прибрав усе зайве і виправив явні дефекти, бідна підсвідомість перевертала все це кілька днів, а далі, у вже чітко прописану структуру, потрібно було вносити свої зміни, виправляючи всі дефекти. Але, зате тепер усе було так, як він хотів і дуже непогано. І запускалося спритно й енергії на свою роботу жерло втричі менше.