Глава сорок третя 9-те червня, день 1022-й.

Вранці прощатися ні з ким не став – не хотілось довгих проводів. Усе, що потрібно сказав раніше, не хотів щоб люди напружувались зайвий раз. Згадав усіх тих, хто залишився в поселенні на Землі… «Трохи схожа ситуація – теж понабудовував усякого… Але вже сам, своїми, можна сказати, мізками… А ще є прогрес -тут його хоч не настільки бояться і точно не ненавидять.» - посміхнувся згадуючи деякі епізоди. Хоч і встав затемна, але Марлі втекла раніше. Нікая він теж уже не відірвав від подушки.

– Я йду, – сказав йому Макс, перевертень дивився йому в очі і, за своїм звичаєм, мовчав, – радий був нашому знайомству. Дуже сподіваюся – я нічим нікого не образив. Якщо що – пробачте. Ось, візьміть гроші, будь ласка. Я привів вам нахлібників, але так не планувалося. У них є й свої гроші, хай буде ще й це. Тут по п'ятдесят золотих для Норта, Марлі та дітей. Передайте їм, нехай розпоряджаються як хочуть. І ще п'ятсот – для поселення. Я знаю, як вам тут важко, купіть усе, що вам потрібно. Нехай це буде плата за те, що прийшлі тепер живуть із вами. Внесок у розвиток поселення, – трохи помовчав. – Ще, дуже важливо – бережіть цих дітей та їхню няньку. Я поки що не знаю чому, але навколо них нехороша і дуже кривава метушня. Вампіри і не тільки. Якщо що – кидайте все і біжіть у будь-який будинок із тих трьох, що побудували вчора. Люди – це головне, усіх ведіть туди ж. Там підземні ходи в ліс. Марлі знає, що робити, послухайтеся її, – Нікай стояв, спантеличений, тримаючи два мішечки в руках.

– Пане... Мені дуже шкода, що ви йдете... Сталося стільки всього... Ми вдячні... ви врятували наших хлопців, ми й без грошей раді вашим людям. Вони хороші люди, тим більше, схоже, що вони знайшли собі тут інтерес у житті. Я радий... Я тепер розумію, чому Кульгавий так про вас говорив...

– Ну й добре. Хай… говорив і говорив. Думаю - ми ще зустрінемося і не раз. Я навіть у цьому впевнений.

На виході йому трапився дід Сатор. На випадковість це теж було не схоже.

– Дякую вам, пане, – старий вклонився. – Мені немає як більше висловити свою вдячність. Ви зробили мене щасливим. Моя дівчинка щаслива, у нас є дім, і їжа, і майбутнє. Мені нема про що більше мріяти.

– Та ну, Саторе, звідки такі похоронні настрої? А онуки? А праонуки? Хто їм розповість, як вирізати дерев'яний меч або хто зробить ляльку, як живу? Так що, відставити себе ховати. І не розслаблятися – життя важке, всяке може бути. Потрібно пам'ятати про це і бути готовим піднятися і йти далі. Та ви й робили усе це усе своє життя, що я вам розповідаю… Їм нема на кого більше рівнятися. Навчіть їх жити…

Ледве вийшовши за огорожу, побоюючись зустріти ще когось дуже вдячного, Макс одразу ж злетів. Просто так, без нічого, без крісла чи навіть простої деревини. Доволі високо, щоб із землі було не дуже й розгледіти. Світанок тільки вступав у силу, але тут, на висоті, сонце було вже добре видно. Одразу згадався вогненний, палючий світанок над Фортецею. Здригнувся – наче й відвик він уже від того жару, але усе одно - тільки згадає і наче відчуває ту спеку на собі знов... Огледівся, що там по сторонах та внизу. Із селища вела стежка, нею і приїжджали різні гості, хороші й не дуже. От туди й полетимо, пошукаємо, де гніздування цих... сосущих... подивимося, як вони там поживають. Треба тільки час від часу давати собі копняків, щоб не розслаблявся. Нікай сказав, що молоді перевертні їздили дізнатися, що так бахнуло на дорозі. Так він сам і думав. Там їм і трапились зархи. Виявилося, що шукачі щось знайшли, але не розібралися, а воно й рвонуло. Сильний магічний накопичувач, начебто так їм сказали. Загалом так... зробити накопичувач зі звичайного предмета зовсім не складно. А ще простіше, хорошому магу, зробити так, щоб він бабахнув. Ось шукачі й попалися. Дізнатися, хто їм підсунув цю штуку вже не вийде. Щось технологія створення таких мін тут надто розповсюджена – два майже однакових випадки… це вже багато. А ще - той придурок, зі стрілою в дупі, розповів-таки, що це саме вампіри спрямували їх у це селище. І їм же вони й доповідали, що і як. Тільки-но який це улан він не знав. А ще Макс згадав, що серед тих, хто ламав міст, один був дуже схожий на Гірата, що тільки підтверджувало ого викладки.

– Сея... – привид проявився, – як тобі вид звідси? – над лісом висів шикарний срібний серпанок легкого туману, що потроху зникав під дією сонячних променів. Краплинки води, видно втрапляли в енергетичну пастку чи що, але в визначеному місці туман розлітався райдужнім сяйвом. Було схоже, що десь саме там відкрита шкатулка з діамантами і тепер каміння сяє міріадами кольорових зблисків.

– Красиво, – дещо байдуже погодилася примарна ельфа.

– І все? Це все, що ти можеш сказати?!

– Так, усе, – так само байдуже відповіла вона.

– Сея... так не піде. Я вважав, що в нас досить дружні стосунки і не хочу здогадуватися, що з тобою сталося, ти могла б просто нормально пояснити, що не так. А не дутися на життя, як дурна жінка після двадцяти років сімейного життя. – Дівчинка мовчала довго, Макс же розглядав місцевість навколо. Нарешті, вона все ж не витримала.

– Ви не їдете в Тіон!

– Сея, сонечко, так я ж і не обіцяв тобі, що поїду туди завтра або після завтра і навіть через місяць... Я сказав, що це буде, але колись потім. Ти ж сама зважилася на невідомість, вирвалася, абсолютно не знаючи, що буде далі. Зрештою – ти ж вільна і можеш сама туди вирушити. Все одно ти мені не кажеш, що тобі там треба, то навіщо я потрібен? Як транспорт?

– Ні!