Глава сорокова 27-ме травня, день 1009-й.

Вози неспішно повзли дорогою. Дорогою це назвати було складно – вельми заросла молодою порослю стежка. Але досить рівна і досить широка, щоб проїхати возом. Якби не можливість у щось вляпатися, можна було б їхати швидше, але Макс не ризикував. Він ішов попереду, вдивляючись і відчуваючи місцевість навколо них, підчищаючи проїзд – зрізав своїм ножем великі деревця або гілки, що заважали проїзду. За п'ять днів, як вони почали рух, на диво, смертельного нічого не траплялося. Трапилася зона підвищеної сили тяжіння, але її помітив навіть Дагор і об'їхали без проблем. Огляд з висоти показував, що дорога ця веде кудись між пагорбів, густо порослих лісом і має вивести на іншу, більш серйозну, але судячи з її стану, Макс побоювався, що далі вона заросла зовсім.

Норт із Марлі – так звали його сестру, ніби як вгамувалися, поводилися спокійно. Артефакт-кільце, чомусь дуже потрібний дівчині, Макс віддав назад. Спочатку хотів знищити, потім вирішив тільки загасити джерело, потім вигадав ще краще – розглянув зв'язок між джерелом і рештою схеми та від'єднав його. Усе, сигнал зник. Але, коли він уже колупався в схемі, прийшла ще одна думка, найправильніша на його погляд.

– Нехай побігають, нехай вас пошукають... – сказав він Марлі, одягаючи копію каблучки, яку він створив із двох срібних монет і шматочка прозорого каменю, на лапу спійманому ворону. – у цій штуці є і хороша сторона – ті, хто вас шукають, прийдуть перевірити, чи загинули ви. На дорозі нічого не розібрати, але вони побачать десь сигнал кільця, як він і має бути. На дорозі його не знайдуть... вирішать, що звірина потягла, почнуть перевіряти. От нехай і побігають хоч трохи. – Він був задоволений, жарт не хитромудрий, може й не сильно, але ворогів заплутає, а дівчина збереже свою коштовність у неушкодженому вигляді. А повернення каблучки господині додало йому багато плюсів у її очах.

Щойно виїхали – провів інструктаж, як і що.

– Розповідати вам, що тут у заборонених буває, думаю, не потрібно. Зробіть, будь ласка, як я кажу – скажу бігти – значить, біжимо, швидко і без оглядки. Дуже швидко. Інакше той, хто залишиться – ну... щось трапиться, загалом. Якщо жарка буде не дуже сильна – просто пройдемо, а якщо дуже, то я вам забезпечу щонайменше хвилину на прохід, тому не тягніться, йдіть швидше. Ну, решту, гадаю, знаєте – зі стежки не сходити, уважно дивитися під ноги і вперед. А краще – сидіть у возі й усе.

Вчив-вчив, а вляпалися, таки. Якраз на п'ятнадцятий день подорожі. І винен був він сам. Ніка зникла. Ось так от просто. Відлучився ненадовго, хотів роздивитися дорогу далі. Повернувся – дівчини немає. Причому – ніхто не знав про це. Ніч, усі сплять. І бачив же зграю вовків неподалік, бачив, що вони колами ходять, підбираючись ближче, але вирішив, що виставлені їм мітки, відлякають їх. Чому б і ні – крейг же боявся. Та тільки не врахував, що не всі вовки – це вовки. Вовки б пішли, а ось перевертні...

Уже хвилин десять він летів за ними по сліду. В голові крутились дурне питання: «І як оце вони її тягнуть? У звірячій подобі нести хоч і невеличку, але доволі таки дорослу дівчину… - як не фантазував, але так і не зміг уявити як якийсь вовк, чи кабан та й чи навіть і ведмідь може нести на собі оте дівчисько. Як він її тримає на собі, га? – Нічого путнього не придумав, прийшло тільки щось схоже на те, як бобер ніс Шарика в мульті про Простоквашино. Ага… так і уявив - перевертень-бобер вкрав дівку… мало не розреготався. Але усе ж ситуація була не смішною. Покінчивши з дурницями зробив собі новий моральний втик, за те, що попри усі свої біди він досі такий дурний. Більш розумними були питання про те, як усе це сталось ось так просто. «Як вони час вибрали? як дізналися, що його немає на місці? Чи може збіглося? На удачу сунулися, а тут дівчина сама вийшла, схопили і назад, до старших, вирішувати, що далі робити. Може й дурниця, але в принципі, цілком можливо. Молоді перевертні дуже імпульсивні у вчинках, а тут – дівчисько, вночі і через уже доволі теплу ніч – майже роздягнене...»

Слід бачився чітко. Хоч як петляли перевертні, але бачив він не сліди на землі. Вірніше – не тільки такі сліди. За кожним перевертнем залишався його власний магічний слід і, в міру наближення, він ставав дедалі яскравішим. Наче запах в повітрі… висить вздовж того місця де проходив кожен з перевертнів. Наздогнав він їх ще за п'ять хвилин льоту, майже на максимально можливій у лісі швидкості і от вже майже пів години супроводжував наглядаючи згори.

Усе, прибігли, схоже. Зграя зробивши немаленький крюк і пробігши частину ділянки по воді, забігла у селище. Декілька десятків домівок різної якості, критих жердинами та соломою. Усе, більше нічого особливого. Швидко оглянув місцевість другим зором і відключив усі свої сканери. Так краще – хто їх знає, може є в них щось, що дасть змогу помітити його магічні дії, навіть наймінімальніші. Ліс як ліс, селище як селище, цілком звичайне. Троє несуть дівчину. Занесли в якийсь сарай і закрили. Ось і чудово. Швидкий спуск, танто розрізає дверну стулку, як масло – тихо і м'яко. Ось вам мій знак, подумайте, тепер – дівчину на плече і старт у висоту. Тут, у небі, за сто метрів від землі, можна почуватися спокійно. ППО тут поки що немає. Але над цим потрібно подумати самому – поставив собі галочку в пам'яті, згадуючи ургів. Тепер назад. Поки летів – оглядав дівчину другим зором. Ну й трохи мацав руками, перевіряючи. Ну, а як ще її тримати? Щоб ні за що не триматися... – заспокоїв своє сумління тим, що це він у лікувальних цілях. Слава світлу і темряві – ціла, але у відключці. Це нічого, це виправимо. Будемо сподіватися, що вона до пуття не зрозуміла, що й сталося. Ех, хлопці... Спасибі вам, Світлі й Темні боги, що досі вчите мене так м'яко. Без крові, чужої і моєї.