Глава тридцять дев'ята. 21-ше травня, день 1003-й.

Другий день на дорозі Макс провів у роздумах. Дорогу він уже знав – вибрав момент, злетів вище, розглянув усе, що хотів і повернувся. Звісно, всю дорогу він не побачив, але шматок, який вони пройдуть за найближчі кілька днів, розглянув добре. Сея весь час була з ним – вона раділа, що тепер можна не ховатися і, насолоджуючись свободою, шастала туди-сюди, куди хотіла. То роздивлялася квіти, то ганялася за джмелем – Макс пригадав тих страшних смугастих чудовиськ, що літали зі страшною швидкістю, нищачи все, і зіщулився. Ще дивувало, що все так тихо і спокійно, порівняно з тим, як він ішов сам минулого разу. Але потім зрозумів – це ж находжена дорога, тут усе відомо до дрібниць. Тисячі людей проходили тут і якщо щось магічне і знайдеться, то випадково. Ну, або саме якось забіжить. Все ж розслаблятися не можна. Навіть він міг з дуру потрапити під жарку або ще в якусь безглузду капость.

Охорона дороги все ж була присутня, тільки дуже дивна – за день зустріли дві пари гномів і чотирьох орків зі зброєю. Ті стояли осторонь дороги, ліниво витріщалися на їхні вози, але навіть не зрушили з місця. Треба якось дізнатися, де мешкає клан Червоного дому. Тар'ю треба відвідати обов'язково.

Ще потрібно подумати, що робити з пацаном. Гарні здібності до магії землі та життя в малого. Буде помічником батькові, треба тільки трохи підучити. І резерв хоч трохи розвинути. Турбувало, що той зовсім молодий. В Академію в такому віці ще не брали. Але то в Академію. Начхати на неї – толку немає ніякого. А тут – реальне життя. Якщо його не підучити, хлопець сам знайде собі неприємності, встромить ніс, куди не треба, або святенникам попадеться. У Заборонених святенників не бачили, але це не означає, що їх немає.

– Пане, – перебив думки Дагор, – так що ж тепер із Міхом робити? Знову ж таки – церковники... як нам бути?

– А як... потрібно вчитися. Уявляєш, Дагоре, навчиться хлопець чого треба, гроші зароблятиме хороші, сестрам он допоможе. Та й тобі теж. І врожай поліпшити, і воду витягнути із землі, та багато що зможе. Вчитися треба.

– Так що ж... в Академію його везти? – видно було, що примарні перспективи, отримані від навчання молодого обдарування, блякнуть в очах Дагора перед необхідністю найближчих витрат і втратою працівника.

– Ні, в академію не треба. Обійдемося самі.

– Це як це? – не зрозумів Дагор, засліплений радістю, що витрачатися не треба.

– Побачиш.

Займатися з Міхом почали з наступного ранку. Точніше – Макс прихопив малого і разом із ним усіх дівчат. Побачивши, якими очима вони дивляться на хлопця, запропонував і їм попрацювати над собою. Нехай із магією не вийде, але інша користь буде величезна. Ранок для всіх почався з пробіжки. Старий, тисячоліттями перевірений метод. Вийшло не дуже, але головне було, що всі старалися і виклалися по максимуму. Бігли прямо по дорозі, незважаючи на глумливі погляди інших учасників дорожнього руху. Бажаючих прокоментувати дівочий біг виявилось багато, Макс не вмішувався – хай виховують у собі стриманість, раз хочуть бути магами. Але, даремно він хвилювався – дівочі язички давали таку відповіді охочим до розваг, що більшість вже не відкривала рота, під дружній регіт свої товаришів.

Свої вози вони обігнали досить далеко, тепер було ще трохи часу перевести дух. Хлопчина тримався добре, Морі теж більш-менш, а ось старші дві панянки явно слабенькі. Але, незважаючи на усе, бажання продовжувати не втратили. Трохи, скільки встигли, порозтягувалися і поробили різні вправи на гнучкість. Забралися всі в один візок і заручившись згодою піддослідних, Макс показував малому, як відчувати силу. Це була не теорія і навіть далеко вже не ази, але Макс відчував, що часу в нього не дуже багато і прискорював усю програму навчання. Чому виникло таке відчуття – сам не розумів, можливо тому, що турбували його ті вампіри. Даремно він усе це зробив, напевно. Нехай би повбивали один одного, переймайся тепер... Загалом, у хлопця не погано виходило, тільки резерв був настільки малий, що зробити щось помітне він ще не міг. Тоді Макс поклав його руки на ногу Ніці і, пояснюючи, як і що, пустив свою силу через нього. Дівчина була першою з піддослідних, оскільки в неї виявилася давня проблема – тріщина в гомілковій кістці. Колись, якось, щось трапилося, ніхто вже не пам'ятав як саме – усіляких таких пригод у житті працьовитої дівчини було безліч, але тріщина з'явилася і довго нила, турбуючи тупим болем. Потім загоїлась, нагадуючи про себе періодичним ниттям на погоду і при необережній ходьбі. Дівчина сильно бентежилась, найімовірніше саме через Макса, а коли він приклав руки до її гомілки так і зовсім ніяковіла. Тоді він показово заплющив очі, зав'язав їх пов'язкою і справа пішла простіше. Хлопець примостив долоні на дівчачу ногу і завмер. Хвилин п'ять він пихтів, але все ж помітив потоки енергії в чужому тілі. А коли Макс додав своєї сили – то й узагалі, зміг навіть трохи прогріти хворе місце, за підказками сам спрямовуючи свою і чужу силу.

– Ось так, я не сумнівався, що ти зможеш. Тепер ти вже знаєш усе основне, що тобі треба. Я навчу тебе кількох заклять, і ти зможеш далі розвиватися сам. Запам'ятай найголовніше – не шкодуй себе на тренуваннях, щоразу намагайся зробити трохи більше, ніж попереднього разу. Тоді ти розвиваєшся і запас сили зростає. І друге – не шкодуй свою силу. На дурниці витрачати не треба, але допомагай усім, кому можеш. Що більше ти витрачаєш – то більше тобі приходитиме. І третє, напевно, найголовніше – ніколи не поспішай. Якщо щось невідоме або ще не вмієш – пробуй потроху, щоб не накоїти страшних справ.

– Дядьку Маку, а ви що, вже не будете мене далі вчити? – малий був явно розчарований, аж сльози на очах з'явилися.