Глава тридцять четверта. 4-те травня, день 986-й.

Через день, ще до обіду, увійшли в містечко з дивною назвою  - Тоскань. Увійшли пішки - Макс вирішив, що розумніше буде сходити подивитися, що там робиться, ніж тягнути туди всіх і все без розвідки. Сатор запевняв, що нічого поганого статися не може, і варта там є, і купців завжди багато, заворушень не допускають, але у Макса було недобре передчуття і він наполіг. Заперечувати йому не посміли. "Ось тобі й магія Розуму. Найпростіша - але дієва. Той, хто забрав життя твоїх ворогів - не дозволив перерватися твоєму. А тому - він головний." Посміхнувся своїм філософствуванням. До міста вони пішли з Сатором, вози загнали в глиб лісу, усе навколо Макс усіяв сигналками. Поки їхали, він почав реалізовувати свою думку, але поки що до результату, навіть у бета-версії, було далеко. Ідея була в тому, що раз можна дивитися пам'ять предметів, то чому б не зробити відеоогляд із потрібних місць. Поки що перевіряв можливість використовувати для цього істот з очима, але після першої радості, що вийшло, одразу засмутився - толку було мало. Очі тварин були настільки специфічні, що дивитися через них було щонайменше дуже незручно. А друге - всі ці тваринки на місці не сиділи. Рішення поки що було відкладено.

 Містечко було суто торговельне. Та й яке ще? У самому місті не сіють і не орють, не вирощують живність на продаж, що ж ще йому залишається, як не торгувати? Були, звісно, ще різні ремесла, але якось тут це не прижилося, мабуть. По дрібниці хтось щось кував або ліпив із глини чи ще з чогось, але саме що по дрібниці, суто для своїх потреб. Все інше завозилося купцями. Макс ішов, часто озираючись, - після півторарічного перебування в цивілізації, хоч і п'ятсотлітньої давнини, де була вода гаряча й холодна, сантехніка й навіть мікрохвильова піч, місце, де артефакт води вважався розкішшю, а їли з ножа брудними руками й не тому, що їх ніде помити... це все трохи дратувало. При всьому цьому - усіляких артефактів, у тому числі бойових, має бути багато і це треба було не забувати. Ельфу залишив у лісі - побоявся, що знайдеться якийсь маг, який її побачить і здійме дзвін на весь світ. Або хтось зробить певні висновки й почне його пасти. Нехай вона краще нагляне, щоб із дітьми нічого не сталося.

Побродивши містом, нічого особливого не помітили ні Макс, ні Сатор. Прицінилися за скільки можна продати все те, що Сатор спочатку хотів продати. Виходило не дуже. Близько трьох десятків срібних. Як вони на це жити збиралися? Макс же прикинув, що в них є аж три вози й одинадцять коней. А людей усього семеро. Нічого дуже важкого не везли, міняти коней не доводилося, можна було зайве і продати. Ще він пригледів пару крамниць, де можна було купити одяг. Одразу ж і купив собі все те, що хотів - штани і куртку, такі, як тут носить більшість людей, схожих водночас і на шукачів, і на розбійників, і два плащі з ельфійської тканини місцевого крою - це завжди стане в нагоді, незважаючи на те, що йде літо. Прикупивши їжі, повернулися до своїх.

Дівчата зраділи покупкам і на радощах влаштували бенкет. Поки вони готували скромні, але навіть на вигляд дуже смачні страви, Макс відійшов перевірити, що де діється. Заліз на гірку, сів на зручне місце і розчинився в просторі. Світ ніби наблизився, став яскравішим. Птахи вже затихли, денні тварини і всі інші теж майже влаштувалися на ніч, а нічні - вже потихеньку шастали. Нічого надзвичайного, пара лисиць, трохи подалі кілька вовків знялися з місця і кудись побігли. В інший від них бік. Повертаючись, ще на підході до багаття, почув суперечку. Прислухався - виявилося це навіть не суперечка, а палкі дебати. Сатор із Дагором вирішували, що їм робити далі. Обидва наводили доводи, щоб залишитися десь тут, але тут же знаходили інші, які геть розбивали перші, щоб іти кудись далі.

- Ну ти подивися - що тут робити-то? Сам кажеш - одні торгаші кругом. Кому потрібен твій овес і сіно? Та й мій теж, але ж іншого-то нічого й немає. Щоразу ми продаємо все це дешевше, ніж попереднього разу.

- Воно-то так, Дагоре... та тільки ми тут усе знаємо, а на новому місці що? Усі ті самі торгаші, тільки незнайомі, місцевість чужа, людей не знаєш.

- Та й тут ти людей не знаєш, усім на тебе плювати. Хто перейнявся тим, що в нас сталося? Ніхто.

- Та куди нам їхати-то? Де воно краще буде? Грошей у нас немає, а будинок хоч якийсь поставити треба, хоча б один на двох. Добре, що літо йде, до осені якось протягнемо, а на зиму хату треба. Де ми заробимо десять золотих, якщо за весь цей час і одного зібрати не змогли? А в тебе, ось так узагалі біда... А з іншого боку, ти теж маєш рацію, що тут сидіти - нічого немає, або поїхати кудись - теж нічого не буде, але там хоч шанси є на це, а тут я взагалі нічого не бачу.

Макс вийшов до багаття, дебати припинилися.

- Давайте подумаємо разом, - запропонував він, у голові крутилася цікава думка, водночас прийшла друга, від якої стало смішно - тільки-но виліз із нори й одразу ж навішує собі нове ярмо на шию. Знову всіх врятуй, одягни, взуй і проведи. Ну і що? Може так хтось згори придумав, щоб він постійно комусь допомагав. Сам же казав - "Найголовніше - це люди". А люди йому трапляються хороші. І ще - навіщось же дала доля йому всі ці можливості? Сила, магія, грошей купа...

- Особисто я в цьому містечку не залишуся. Затхле воно якесь. Паскудне. Крім торгівлі нічого в ньому немає. А ви всі жодного разу не торгаші. Я йтиму далі, дуже далеко. Аж через Заборонені землі, у західні королівства. Одразу за Забороненими є прикордонне містечко. Так і називається - Прикордонне. Там у мене хороші друзі й саме місто дуже гарне. Займаються всі, здебільшого, тим, що допомагають шукачам, але і посіяти і зібрати є де і що, - тут він на кілька рахунків задумався - подумав, що і коваль, і леді Ді говорили, що крім як в обслуговуванні таверн і шинків, роботи ніякої немає. Куди діватися молодим дівчатам у цьому разі? А синові Дагора хіба що в варту або в шукачі... Так варта ж не гумова. - Скажу чесно, що там зараз коїться я не знаю. Я там не був майже три роки. Можливо, все зовсім не добре, у плані роботи. Основні заняття там були - це ходити в Заборонені або носити посуд у тавернах. От я й іду туди, подивитися, як там у них зараз. Були там цікаві задумки на майбутнє. Найголовніше - люди там хороші й вас не кинуть. У крайньому разі - будете жити так само, як і тут. Купців там багато, фураж потрібен усім. Якось так. На жаль, нічого кращого я зараз вам запропонувати не можу. Ви подумайте про все добре. Я чудово розумію, як це звучить - типу, тут погано, але я знаю місце, за Темний знає скільки тисяч кілометрів звідси, там теж, можливо, нічого не буде, але ось люди там хороші, а в дорозі буде дуже цікаво. Кілька місяців. Але так є, додати нічого.