Глава тридцять третя. 1-ше травня, день 983-й.

Ніч минула спокійно, хоч він і відвик ночувати не в замкнутому просторі. Було якось дико і незрозуміло. Спав у півока, прокидаючись від найменшого шереха, але все одно насолоджувався свободою і простором. Встав на світанку. Озирнувся, ельфу не бачив, але відчував її десь поряд, біля води. Потягнувся, розім'явся. Вирішив, що треба все ж умитися. А то все якось не те. Пішов до води і ось тут вже й побачив примарну дівчину. Привид купався. Увесь одяг із неї зник, залишилося якесь примарне бікіні, тіло в ранковому серпанку було наче живе, тільки сріблилося надто сильно. Дівчина стояла майже по пояс у воді, підхоплювала долонями воду, кидала на себе, довжелезне волосся прикривало спину і йшло у воду. Примарне, воно не могло піддаватися течії, а так відповідність живій людині була майже повною. Ось тільки вода з долонь пролітала наскрізь. Цікаво як у цих привидів... Хоче - торкається, не хоче - проходить наскрізь.

"Красива, яка..." - Макс затулив рота, тихенько відступив назад і трохи пошумів у заростях, даючи змогу хоч і примарній, але все ж таки дівчині, повернутися до свого звичного, більш вдягненого стану. Знову вийшов на берег, умився.

- Не сумуй, красуне... все буде добре, - хотілося підбадьорити її, але вийшло дуже криво. Що може бути добре в примари? Дівчина обпекла його поглядом, але тут же вщухла. - Ти не злись. - все ж зупинив її Макс - я тобі поганого нічого не бажаю. А те, що сказав... так... так вийшло. Хотів, як краще, але промахнувся.

- Так, пане... вибачте мене...

- Та перестань ти... - він відвернувся і пішов назад, - я пожую чогось і йду. Наздоганяй.

До вечора дійшли до поселення. Зовсім невелике, лише зо два десятки дворів. Біля другої хати старий вантажив мішками візок. Підхопивши один, він, мабуть, не розрахувавши сили, смикнувся, мішок перетягнув його, й обидва ледве не впали, Макс встиг підхопити.

- Спаси тебе Світлий, добра людина, - подякував Максу дід.

- Що ж це ви, один, без помічника... так і надірватися легко... - Макс уже бачив, що спина в діда не в порядку, та й загалом життя неабияк пошарпало. Той скоса глянув на Макса, але все одно так само привітно відповів.

 - Не питай так ніколи, добрий чоловіче, люди подумають, що вивідати ти чого хочеш. Погано подумають.

- А ви? Теж подумали?

- Подумав, - не став відпиратися дід, - та тільки тепер бачу, що немає в тобі поганих думок.

- Оце так, це ще чому ж? Якраз найгірші думки можуть бути. Гроші твої, що на торг везеш, забрати, онукою твоєю мерзотно покористуватися, та віз твій забрати. Просто так, із дурощів.

- З дурощів, кажеш... - дід задумався - минули твої дурощі, хлопче. Старий ти вже для цього. Та й не творив ти ніколи такого. Ті, хто таке роблять - не говорять про це так. Вже надивився я бешкетників усяких.

- А давайте-но я вам допоможу навантажити мішки ваші, - Макс зістрибнув зі слизької теми, не чекаючи згоди, швидко, мішок за мішком, заклав увесь візок. Дід тільки очима стежив.

- Який, ти, хлопче, спритний... ось що значить молодість. Спасибі тобі... ти заходь у хату, вечір уже, погодую тебе за допомогу твою. Находився, мабуть, за день?

- Так, є трохи, - Макс, пригнувшись, зайшов у сіни, а потім і в будинок. Дві невеликі кімнати, розділені між собою пічкою. На столі вже приготовано вечерю на двох. Біля віконця стоїть трохи перелякана дівчина. Років п'ятнадцять. «Помилочка… упс…» - за відчуттями вирішив, що вона старша.

- Сідай за стіл, хлопче, пригостися, чим багаті. Розкажеш, звідки йдеш?

Макс хотів було полізти в сумку, дістати окіст, але схаменувся - знову протупив, не порізав їжу на частини. А діставати з невеликої сумки неабиякий у розмірах окіст - це буде провал. Оглянув ще раз уважно дівчину і діда. Магії немає. Сея відчула його думку і вибралася теж, залишаючись невидимою.

- Та нічого мені особливо розповідати. З караваном я йшов, та відстав. Ще й заблукав - зайшов занадто далеко, тепер ось, повертаюся, - треба ж було якось обґрунтувати те, що він ішов із місць, де нікому робити вже немає чого. Не ходять там каравани. Чотириста шістдесят кілометрів пекельної спеки не вели нікуди. Для самогубства були способи простіші й легші. - Ви от скажіть... Я так розумію - ви завтра їхати кудись зібралися? Може, підхопите із собою? Мені б у місто яке дістатися. А я допоможу вам у дорозі, чим треба, ну або запла... - тут Макс зрозумів другий свій промах. Грошей у нього було достатньо. Але тільки скажіть, будь ласка, чим цей дід дасть йому здачу з подвійного золотого? Якщо вся його поклажа на возі стільки не коштує, - е-е-е... нічим мені заплатити, схоже. Останні гроші за їжу віддав - придумав відмовку.

- Та не візьму я з тебе грошей, хлопче... допоможеш - і то добре. Ти вже й так мені допоміг, я ще довго возився б сам, здоров'я вже не те, немає сил... На торг я їду, в Тоскань. Так собі містечко, але купці вже заїжджають. У нас-то тут нікого не буває, глухомань. А одяг-то треба. Та й усяке-різне теж. Онука-то шиє сама, але хоч тканини купити треба. Ось і поїдемо.

- А що ж ви так далеко забралися? Жили б десь ближче до міст, простіше було б. Адже якщо прихопить вас, то що дівчина сама зможе?

- Та так-то воно так, та тільки спокійніше тут. Живемо собі й усе. Ніхто нас не чіпає. Навіть розбійники не шастають. А в місті - то барону кланяйся, то ще комусь. Нічого ще не зробив, а вже винен. Та й немає в нас грошей на переїзд. Це все, - він обвів рукою будинок, - не продаси, а інший будинок на що купити?